Одри Ниффенеггер - Дружина мандрівника в часі

Генрі:З’явившись, гепаюсь об камінь і здираю коліна. Опиняюсь на галявині, сонце красиво ховається над деревами в захопливому вибуху помаранчевого та червоного, наче з картин Тернера. Галявина порожня, за винятком сумки з одягом; швидко здогадуюсь, що його залишила Клер, і це, ймовірно, один із днів одразу ж після нашої першої зустрічі. Клер ніде не видно, тихо кличу її. Відповіді немає. Копирсаюся в сумці з одягом. У ній пара бавовняних літніх штанів і чудова пара коричневих шерстяних штанів, огидна краватка з фореллю, светр із логотипом Гарварду, біла оксфордська сорочка з брудним коміром та плямами від поту під руками і на додачу вишуканий шовковий халат із монограмою «Філіп» і великою діркою над кишенею. Усі ці речі, за винятком краватки, мені знайомі, я радий їх бачити. Надягаю бавовняні штани, светр і благословляю, очевидно спадковий, хороший смак та здоровий глузд Клер. Прекрасно почуваюся; за винятком відсутності взуття, я добре оснащений усім, що потрібно для мого поточного розташування в просторово-часовому континуумі.

– Спасибі, Клер, ти чудово впоралася, – тихо промовляю.

Я здивований, коли вона з’являється на галявині. Швидко темніє, і Клер видається такою крихітною й переляканою в напівтемряві.

– Привіт.

– Привіт, Клер. Дякую за одяг. Він чудовий. У ньому мені сьогодні буде добре і тепло.

– Мушу скоро йти.

– Добре, бо майже стемніло. Завтра в школу?

– Умгу.

– Яке сьогодні число?

– Четвер, двадцять дев’яте вересня 1977 року.

– Дуже корисна інформація. Дякую.

– А чому ти цього не знаєш?

– Ну, я щойно сюди потрапив. Кілька хвилин тому був понеділок, двадцять сьоме березня 2000 року. Був дощовий ранок, і я готував собі тост.

– Але ти записав це мені.

Вона виймає фірмовий бланк юридичного бюро Філіпа і протягує мені. Підходжу до неї і беру його. Мені цікаво побачити дати, старанно написані великими друкованими літерами моєю рукою. Замовкаю і шукаю кращого способу пояснити дитині, якою зараз є Клер, химери подорожей у часі.

– Це як от… ти вмієш користуватися магнітофоном?

– Ага.

– Гаразд. От ти вставляєш касету, і вона грає від початку до кінця, так?

– Так…

– Таке і твоє життя: ти прокидаєшся вранці, їси сніданок, чистиш зуби, і йдеш до школи, так? Ти не встаєш і раптом опиняєшся в школі на обіді з Гелен і Рут, і тоді раптом ти вдома одягаєшся, так?

Клер хихикає.

– Правильно.

– А у мене все по-іншому. Тому що я – мандрівник у часі, я часто стрибаю з одного часу в інший. От уяви: ти вставила касету, вона трохи пограла, а потім ти сказала: «О, я хочу послухати цю пісню ще раз», тому прослуховуєш цю пісню, а тоді хочеш повернутися туди, де зупинилася, але перемотуєш плівку занадто далеко вперед, повертаєшся знову, та плівка й досі задалеко. Розумієш?

– Приблизно.

– Ну, це не найкраща аналогія в світі. В принципі, іноді я гублюся в часі, і не знаю куди мене закинуло.

– Що таке аналогія?

– Це коли ти намагаєшся щось пояснити, розповідаючи про схожі речі. Наприклад, на даний момент мені в цьому светрі так затишно, як жучку в килимку, а ти така гарна, хоч картину малюй, а Ета буде зла, як собака, якщо ти скоро не прийдеш.

– Ти спатимеш тут? Може, прийдеш до нас, у нас є кімната для гостей.

– Боже, як мило з твого боку. На жаль, мені не можна зустрічатися з твоєю сім’єю до 1991 року.

Клер геть спантеличена. Гадаю, частина проблеми в тому, що вона не може собі уявити дати, що виходять за межі сімдесятих. Пам’ятаю, мав ту ж проблему з шістдесятими, коли був у її віці.

– Чому ні?

– Це частина правил. Люди, які подорожують у часі, не повинні спілкуватися зі звичайними людьми, коли відвідують їхній час, бо можуть накоїти проблем.

Насправді, я в це не вірю. Усе відбувається так, як і має відбуватися, один раз і лише один раз. Я не прихильник розщеплення всесвітів.

– Але ти говориш зі мною.

– Ти особлива. Смілива, розумна, добре зберігаєш секрети.

Клер збентежена.

– Я сказала Рут, але вона не повірила мені.

– А. Не переймайся цим. Мені теж далеко не всі люди вірять. Особливо лікарі. Лікарі нічому не вірять, якщо ти їм це не доведеш.

– Я вірю тобі.

Клер стоїть десь за п’ять футів від мене. Її маленьке бліде обличчя вловлює останнє помаранчеве світло заходу. Її волосся щільно зв’язане у кінський хвіст, на ній сині джинси і темний светр із зебрами на грудях. Її кулаки стиснуті, вона видається енергійною та рішучою. Наша дочка , – з жалем думаю, – була б такою ж .