Одри Ниффенеггер - Дружина мандрівника в часі

– У тебе кров.

– Так. Ти кинула у мене черевиком.

– Та ти що.

Якийсь час ми мовчимо. Намагаюсь виглядати безпечним і люб’язним. Це має велике значення для Клер у дитинстві, оскільки небагато людей люб’язні.

– Ти глузуєш з мене.

– Ніколи б цього не робив. Чому ти так подумала?

Клер неймовірно вперта.

– Ніхто не мандрує в часі. Ти брешеш.

– А Санта-Клаус?

– Що?

– Так, так. Гадаєш, як він за одну ніч роздає стільки подарунків? Він просто постійно повертає час на кілька годин назад поки не спуститься у кожен димар.

– Санта-Клаус – чарівник. А ти – не Санта.

– Ти маєш на увазі, що я не чарівник? Нічого собі, Луїз, а ти «міцний горішок».

– Я не Луїз.

– Я знаю. Ти Клер. Клер Енн Ебшир, народилась двадцять четвертого травня 1971 року. Твої батьки Філіп та Люсіль Ебшир, ти живеш з ними, бабусею, братом Марком та сестрою Алісією он у тому великому будинку.

– Те, що ти це знаєш, не означає, що ти з майбутнього.

– Якщо ти трохи побудеш тут, то побачиш, як я зникну.

Я відчув, що можу розраховувати на цей аргумент, бо колись Клер сказала мені, що це її найбільше вразило під час нашої першої зустрічі.

Знову западає мовчанка. Клер переминається з ноги на ногу й відганяє комара.

– Ти знайомий з Санта-Клаусом?

– Особисто – ні.

Я зупинив кровотечу, але, мабуть, вигляд у мене кепський.

– Гей, Клер, може, ти маєш лейкопластир? Чи трохи їжі? Мандруючи у часі, я завше дуже голодний.

Вона обдумує те, що я кажу. Опускає руку в кишеню светра й дістає шоколадку «Герші», уже надкушену. Кидає мені.

– Дякую. Я люблю такі.

Я їм акуратно, але дуже швидко. Рівень цукру в моїй крові впав. Кладу обгортку в її пакет. Клер задоволена.

– Ти їси, як собака.

– Не може бути! – дуже ображено кажу. – У мене протиставні великі пальці на обох руках.

– Що таке «протиставні великі пальці»?

– Зроби ось так, – кажу їй, показуючи знак «о’кей».

Клер робить так, як я кажу.

– Наявність протиставних великих пальців означає, що ти можеш зробити отак. А ще те, що ти можеш відкривати банки, зав’язувати черевики і робити інші речі, які не вміють робити тварини.

Клер така відповідь не влаштовує.

– Сестра Кармеліта каже, що у тварин немає душі.

– Звісно, у тварин є душа. Звідки вона таке взяла?

– Вона казала, що так казав Папа.

– Папа – жалюгідний старий. У тварин набагато кращі душі, ніж у нас. Вони ніколи не брешуть і не хизуються.

– Вони їдять один одного.

– Так, вони мусять їсти одне одного; вони ж не можуть піти у «Дейрі Квін» і купити великий ріжок ванільного морозива з посипкою.

Для Клер це найулюбленіша в світі річ (у дитинстві, бо коли вона виросла, її улюбленою їжею стали суші, особливо суші у «Катсу», що на Петерсон-авеню).

– Можна ж їсти траву.

– І ми могли б, але не їмо. Ми їмо гамбургери.

Клер сідає скраю галявини.

– Ета каже, що мені не слід розмовляти з незнайомцями.

– Гарна порада.

Знову западає мовчанка.

– Коли ти зникнеш?

– Коли зберусь і буду готовий. Тобі нудно зі мною?

Клер закочує очі.

– Над чим ти зараз працюєш? – запитую.

– Над каліграфією.

– Можна подивитись?

Клер обережно підводиться і підбирає кілька аркушів, грізно дивлячись на мене. Повільно нахиляюсь уперед і витягую руки так, ніби вона ротвейлер; вона швиденько тицяє мені аркуші й відступає. Уважно розглядаю їх, наче вона щойно дала мені кілька оригінальних замальовок Брюса Роджерса [16] Американський типограф, розробник шрифтів. для «Кентавра» [17] Вірш у прозі Жорж-П’єра Моріса де Ґерена. , або «Келлську Книгу» [18] Ілюстрована рукописна книга, найвизначніший твір ірландського мистецтва VIII–IX століття. чи щось подібне. Вона писала друкованими літерами, все більшими і більшими «Клер Енн Ебшир». Усі верхні та нижні елементи літер закручені, й усередині всіх завитків усміхнені личка. Вигляд досить гарний.

– Мило.

Клер задоволена, як і завжди, коли вона чує, що її роботу хвалять.

– Я могла б зробити таке і для тебе.

– Я не проти. Але мені нічого не можна брати зі собою, коли я мандрую в часі. Може, ти збережеш це для мене, а я просто милуватимусь цим, поки буду тут.

– Чому тобі не можна нічого брати зі собою?

– Ну, подумай як слід. Якби ми – мандрівники в часі – почали брати зі собою речі, скоро світ перетворився б на великий безлад. Скажімо, я взяв зі собою трохи грошей у минуле. Я міг подивитись усі виграшні номери у лотереї і назви футбольних команд, тому міг би виграти купу грошей. Це не дуже чесно, правда? Чи коли б я був справді нечесним, то міг би красти і забирати все у майбутнє, де ніхто би мене не знайшов.