Одри Ниффенеггер - Дружина мандрівника в часі

Нарешті мій супутник справді вражений.

– Як ви це зробили?

– Це не так уже й складно. Я навчу тебе іншим разом. Entrez ! [15] Заходь! ( фр. ) – Притримую відчинені двері, і він заходить. Умикаю світло, й перед нами являється читальний зал; важкі дерев’яні столи і стільці, бордовий килим, грізний величезний стіл для довідок. Бібліотека музею імені Філда не розрахована на п’ятирічних. Це бібліотека із закритим книгосховищем, яка використовується лише науковцями та дослідниками. Книжкові шафи стоять уздовж усіх стін кімнати, але на них переважно наукові періодичні видання вікторіанської доби у шкіряній палітурці. Книжка, за якою я прийшов, самотньо лежить під склом у величезній дубовій вітрині у центрі кімнати. Відмикаю замок шпилькою і відчиняю скляні дверцята. Насправді, музею варто більш серйозно ставитися до безпеки. Втім, не відчуваю докорів сумління через вторгнення; зрештою, я справжній бібліотекар, постійно щось показую і розповідаю в Ньюбері. Заходжу за стіл для довідок, знаходжу там шматок повсті та кілька підставок і кладу їх на найближчий столик. Відтак згортаю книгу, обережно забираю її з вітрини і кладу на повсть. Дістаю стілець.

– Ось, ставай сюди, щоб краще бачити.

Він вилазить на стілець, і я розгортаю книгу.

Це «Птахи Америки» Одюбона: розкішний, прекрасний фоліант велетенського розміру, майже такий, як мій юний компаньйон. Ця копія найкраща з усіх; я провів багато дощових полуднів, милуючись нею. Розгортаю її на першому ж аркуші, і Генрі, всміхнувшись, дивиться на мене.

– Гагара полярна, – читає він. – Схожа на качку.

– Так, схожа. Б’юсь об заклад, я вгадаю твою улюблену пташку.

Він хитає головою і всміхається.

– Що ставиш?

Він дивиться на себе в футболці з тірексом і знизує плечима. Знаю це відчуття.

– Як щодо цього: якщо я відгадаю, ти маєш з’їсти печиво, і, якщо я не відгадаю, ти маєш з’їсти печиво.

Він обдумує це і вирішує, що нічого не втратить. Розгортаю на сторінці «фламінго». Генрі сміється.

– Відгадав?

– Так!

Легко бути всезнавцем, коли все це вже було.

– Добре, ось тобі печиво. І собі візьму одне, за те, що відгадав. Але ми притримаємо печиво, поки не закінчимо переглядати книжку; ми ж не хочемо насипати крихт на сіалії, так?

– Так!

Він ставить «Орео» на бильце крісла, й ми повертаємося на початок книжки; повільно перегортаємо сторінки, розглядаючи птахів, що здаються більш живими, ніж справжні, які в скляних трубках далі по коридору.

– Ось велика блакитна чапля. Вона справді велика, більша, ніж фламінго. Ти бачив колібрі?

– Сьогодні бачив!

– Тут, у музеї?

– Ага.

– Почекай, коли побачиш вживу. Вони схожі на крихітні вертольотики, їхні крила так швидко рухаються, що бачиш лише розмитий слід.

Перегортаючи кожну сторінку, наче застилаєш ліжко; величезний лист паперу повільно піднімається вгору і перевертається. Генрі уважно спостерігає, кожного разу чекаючи нового дива, й стиха задоволено мугикає, побачивши канадського журавля, американську лиску, гагарку велику чи чубату жовну. Коли ми дістаємось останнього аркуша із зображенням «пуночка», він нахиляється і торкається сторінки, трепетно погладжуючи витиснуту назву. Дивлюся на нього, дивлюсь на книжку, пригадую цю книжку саме в цей момент, першу книжку, яку я полюбив. Пам’ятаю, як хотів заповзти в неї і заснути.

– Втомився?

– Ага.

– Ходімо?

– Добре.

Закриваю «Птахи Америки», повертаю фоліант у скляний будиночок, відкриваю його на сторінці «фламінго», закриваю вітрину й замикаю її. Генрі зістрибує зі стільця і з’їдає своє «Орео». Повертаю повсть на стіл, засовую стілець. Генрі вимикає світло, і ми виходимо з бібліотеки.

Блукаємо, по-дружньому розмовляючи про все, що літає та повзає, і їмо печиво. Генрі розказує мені про маму й тата, про місіс Кім, яка вчить його робити лазанью, і про Бренду, яку я забув, найкращу подругу мого дитинства, поки її сім’я не переїхала до Тампи, штат Флорида, – це станеться десь через три місяці. Ми стоїмо перед Бушменом, легендарною східною горилою, чиє величне опудало вражено дивиться на нас зі свого невеличкого мармурового стенду в холі на першому поверсі, коли Генрі раптом скрикує, тягнеться до мене; я підхоплюю його, проте він зникає. У моїх руках лише тепла порожня тканина футболки. Зітхаю й підіймаюся сходами, щоб самому порозглядати мумії якийсь час. Моє юне «я» зараз удома, забирається в ліжко. Пам’ятаю, пам’ятаю. Я прокинувся вранці, і все це видалось мені прекрасним сном. Мама розсміялася і сказала, що подорожі у часі – це цікаво, вона би теж хотіла спробувати.