Одри Ниффенеггер - Дружина мандрівника в часі

Кидаю йому футболку, вона зникає, і скоро він виходить на світло. Футболка сягає колін. Мені п’ять років, темне наїжачене волосся, дуже бліде обличчя з карими, майже слов’янськими очима, жилавий, веселий. У п’ять років я щасливий, випещений у нормальних умовах та батьківських руках хлопчик. Утім, із цієї миті все змінюється.

Повільно наближаюсь до нього, нахиляюся й тихо кажу:

– Здрастуй. Генрі, я радий тебе бачити. Спасибі, що сьогодні прийшов.

– Де я? Хто ви? – Його тихий і високий голос відлунням відбивається від холодних кам’яних стін.

– Ти в музеї імені Філда. Мене відрядили сюди, щоб показати тобі дещо, чого вдень не побачиш. Мене також звати Генрі. Хіба не кумедно?

Він киває.

– Хочеш печива? Я завжди їм печиво, коли оглядаю музеї. Так відчуття яскравіші. – Протягую йому пачку «Орео». Він вагається, не знаючи, чи це правильно; голодний, але не знає, скільки можна взяти, щоб не здаватися неввічливим. – Бери стільки, скільки хочеш. Я вже з’їв десять, тому маєш надолужити. – Він бере три. – Що ти найбільше хотів би побачити передусім? – Він хитає головою. – Знаєш, що? Піднімаймося на третій поверх; там тримають усе, що не виставлене у музеї. Добре?

– Добре.

У темряві ми піднімаємося сходами. Він рухається не дуже швидко, тому і я повільно піднімаюся з ним.

– Де мама?

– Вона вдома, спить.

– Це особлива екскурсія, тільки для тебе, тому що сьогодні у тебе день народження. До того ж дорослі такого не роблять.

– Хіба ви не дорослий?

– Я дуже незвичайний дорослий. Моя робота – пригоди. Тому, певна річ, коли я почув, що ти хочеш повернутися сюди, відразу вхопився за шанс показати тобі музей.

– Але як я сюди потрапив? – Він зупиняється на верхній сходинці й зовсім розгублено дивиться на мене.

– Це секрет. Якщо я скажу, ти повинен заприсягтися не розповідати про це нікому.

– Чому?

– Тому що вони не віритимуть тобі. Можеш сказати мамі, або Кімі, якщо хочеш, та більше нікому. Гаразд?

– Гаразд…

Стаю перед ним на коліна, перед своїм невинним «я» і дивлюся йому в очі.

– Клянешся всім найдорожчим?

– Умгу…

– Гаразд. Так ось, ти подорожував у часі. Ти був у своїй спальні, і раптом – клац! – і ти тут! Вечір лише почався, тому в нас досить часу, щоб обдивитися тут усе, перш ніж ти повернешся додому. – Здивований, він мовчить. – Ти зрозумів?

– Але… чому?

– Ну, я й сам ще не збагнув. Коли зрозумію, розповім тобі. Тим часом, маємо рушати. Печиво?

Він бере одне, і ми повільно йдемо коридором. Вирішую проекспериментувати.

– Зайдімо до цієї кімнати. – Ковзаю закладкою вздовж дверей 306 і відчиняю їх. Коли вмикаю світло, бачимо, що по всій підлозі лежать камінці розміром із гарбуз, цілі та половинки, нерівні зовні та з прожилками металу всередині. – Ой, дивися, Генрі. Метеорити.

– Що таке метеорити?

– Камінці, які падають з космосу. – Він дивиться на мене так, наче я сам з космосу. – Спробуємо інші двері? – Він киває. Зачиняю кімнату з метеоритами й пробую інші двері. У цій кімнаті повно птахів. Птахи в імітованому польоті, птахи, що довіку сидітимуть на гілках, голови птахів, пташині опудала. Відкриваю одну із сотень шухляд; там десяток скляних трубок, у кожній з яких крихітні золотисто-чорні птахи; довкола лапок записані їхні назви. Очі Генрі збільшилися до розміру блюдця.

– Хочеш доторкнутися?

– Умгу.

Витягую ватну кульку з горлечка трубки і витрясаю на долоню щиглика. Він зберігає форму трубки. Генрі з любов’ю гладить його маленьку голівку.

– Він спить?

– Щось таке.

Він уважно дивиться на мене, не довіряючи моїй ухильній відповіді. Акуратно повертаю щиглика назад у трубку, ставлю на свої місця вату і трубку, закриваю шухляду. Я так стомився. Навіть саме слово «сон» мене манить, спокушає. Виводжу його в коридор і раптом згадую, що саме мені сподобалось цієї ночі в дитинстві.

– Гей, Генрі. Ходімо в бібліотеку.

Він знизує плечима. Йду, тепер уже швидко, а він біжить, щоб не відстати. Бібліотека на третьому поверсі, у східній частині будівлі. Коли ми приходимо туди, на хвилину завмираю, розглядаючи замки. Генрі дивиться на мене, наче каже: «Ну, от!» Обмацую кишені і знаходжу ніж для паперу. Викручую дерев’яну ручку, а там чудова довга тонка роздвоєна металева вилка. Просуваю одну її половинку в замок і промацую. Чую, як клацнув циліндр, затим просовую іншу половину, а для іншого замка використовую закладку, і presto [14] Швидко! ( іт. ) , Сезам, відкрийся!