Герберт Уэллс - Війна світів. Невидимець [збірник]

– Це дивно, – сказав Кемп. – Але я не зовсім розумію… В такий спосіб ви можете працювати з якимось каменем, але до невидимості людини ще далеко.

– Ви маєте рацію, – сказав Ґриффін. – Але згадайте, що видимість залежить від впливу на світло видимих тіл. Дозвольте викласти елементарні положення так, наче ви їх не знаєте. Це краще для розуміння ідеї. Ви добре знаєте, що тіла або поглинають, або відбивають, або заломлюють світло, або роблять усе одночасно. Якщо тіло не відбиває, не заломлює й не поглинає світла, воно не може бути видимим. Наприклад, непрозору червону скриньку ви бачите, тому що її колір поглинає одні світлові промені й відбиває інші, у цьому разі всі червоні. Якби скринька не поглинала якоїсь частини світла, а повністю відбивала його, це була б блискуча біла або срібляста скринька. Діамантова скринька не поглине багато світла і небагато відіб’є, але на певних ділянках поверхні світло більше відбиватиметься і заломлюватиметься. Ви побачите відблиски, ніби скелет зі світла. Скляна скринька так не блищатиме і не буде так ясно видима, як діамантова, оскільки скло менше відбиває і заломлює світло. Отже, з певних точок ви цілком ясно бачитимете крізь нього. Деякі сорти скла більш видимі, ніж інші; кришталева скринька, наприклад, блищить сильніше, ніж скринька із віконного скла. Скринька з дуже тонкого скла була б ледь видима при поганому освітленні, бо майже не поглинала б світла і дуже мало заломлювала б і відбивала його. А якщо звичайне біле скло занурити у воду або в якусь густішу рідину, воно майже зовсім зникне з очей, тому що світло, переходячи з води у скло, лише трохи відбивається і заломлюється, майже не зазнаючи іншого впливу середовища. Таке скло буде невидиме у воді, так само як струмінь вуглекислоти або водню в повітрі. І з тієї самої причини.

– Так, це все елементарно, – погодився Кемп. – Це знає кожен школяр.

– От іще одна елементарна річ. Якщо розбити скло і потовкти, у повітрі воно стане значно видимішим і перетвориться на непрозорий білий порошок, тому що, подрібнюючи його, ми збільшуємо кількість площин, які відбивають і заломлюють світло. Скляна платівка має лише дві поверхні, а у скляному порошку світло відбивається й заломлюється в кожному зерняткові, і світла крізь усю масу порошку проходить дуже мало. Якщо біле потовчене скло покласти в воду, воно зараз же ніби зникне. Потовчене скло і вода мають майже однаковий коефіцієнт світлозаломлення, і світло, переходячи з води у скло, дуже мало відбивається й заломлюється. Занурюючи скло у рідину, що має такий самий коефіцієнт заломлення, ми робимо його невидимим. Будь-яка прозора річ стане невидимою, якщо помістити її в середовище з майже таким самим коефіцієнтом заломлення. І поміркуйте: скляний порошок теж можна змусити зникнути у повітрі, якщо наблизити його коефіцієнт заломлення до коефіцієнта заломлення повітря. Переходячи зі скла у повітря, світло не буде ні відбиватись, ні заломлюватись.

– Але ж людина – це не скляний порошок, – заперечив Кемп.

– Ні. Вона ще прозоріша, – відповів Ґриффін.

– Дурниці!

– І це я чую від вас! Невже ви вже встигли забути фізику? Подумайте, скільки прозорих речей не здаються прозорими. Наприклад, папір зроблений із прозорих волокон і здається білим і непрозорим – з тієї самої причини, що й потовчене скло. Проолійте білий папір, заповніть олією всі проміжки між його частинами так, щоб світло відбивалося й заломлювалося тільки на поверхні, і папір стане прозорий, ніби скло. І не лише папір, а й бавовна, льон, шерсть, деревина… І увага, Кемпе: кістки, м’язи, волосся, нігті, нерви. Та що там, усе тіло людини, крім червоних кров’яних тілець і темного пігменту у волоссі, складається з прозорої матерії. Так мало треба, щоб ми бачили одне одного! Волокна в істоті здебільшого такі самі прозорі, як вода.

– Звичайно! – вигукнув Кемп. – Я тільки вночі думав про невидимих морських істот.

– Тепер ви розумієте. Усе це я обміркував і знав уже за рік по від’їзді з Лондона, тобто шість років тому. Але я нікому не сказав про це. Працювати доводилося в дуже несприятливих умовах. Мій професор, був бездарним, крав чужі ідеї й шпигував за мною. Я не хотів розголошувати про своє відкриття й поділяти з професором свої власні успіхи. Я працював і дедалі більше наближався до перетворення теоретичної формули на експеримент, на реальність. Я не говорив нікому нічого, бо хотів приголомшити світ і прославитися. Я заповнював прогалини в питанні про пігменти, і раптом чисто випадково зробив відкриття в галузі фізіології. Кемпе, вам же відома червона речовина, яка забарвлює кров? Знайте, вона може стати білою, безбарвною, не втрачаючи при цьому жодної зі своїх функцій.