Герберт Уэллс: Війна світів. Невидимець [збірник]

Так у безмежних муках добігло кінця його дивне і жахливе життя.

От і закінчилася дивовижна історія Невидимця.

А якщо ви хочете дізнатися більше, завітайте при нагоді до трактиру, що стоїть поблизу Порт-Стоу, і поговоріть із господарем.

Над дверима трактиру висить дошка, на якій намальовано капелюха і черевики. Назва трактиру – та сама, що й назва цього роману.

Власник трактиру – низькорослий товстун із довгим м’ясистим носом, цупким волоссям і червоними плямами на обличчі.

Якщо не поскупитися на випивку, він охоче розповість про все, що трапилося з ним після подій, про які ми оповіли, про те, як суд намагався «відібрати» в нього знайдені скарби.

– Вони не могли встановити, чиї ті гроші, – скаже він. – Слово честі, вони дивилися на мене, як на скарб. А хіба я скарб? А тоді ще один джентльмен давав мені щовечора гінею за те, щоб я розповідав цю історію в мюзик-холі.

Якщо ви побажаєте урвати його розповідь, запитайте в нього, чи не вплутано тут рукописні книги.

Він відповість «так».

Він намагатиметься пояснити, що всі думають, ніби книги в нього, але ж він їх не має.

«Невидимець забрав їх у мене і сховав десь, коли я втік від нього і прибіг до Порт-Стоу. Це містер Кемп переконував людей, ніби книги в мене», – скаже він.

Потім він замислиться, почне пильно стежити за вами крадькома, нервово переставляти склянки і нарешті вийде з буфетної.

Він не має дружини (і взагалі в цьому будинку немає жодної жінки).

У нього холостяцькі звички.

Він застібає одяг на ґудзики, але шлейки та інші, більш інтимні деталі свого туалету досі вперто скріплює шнурками, як давно вже звик.

Він не дуже винахідливий, але дуже поважний і респектабельний.

Він любить порозмірковувати, а рухається дуже повільно.

В Айпінґу його вважають людиною мудрою й ощадливою, шанують, а дороги на півдні Англії він знає як мало хто ще.

Коли трактир зачинено, щонеділі вранці і щовечора по десятій годині він зі склянкою трохи розведеного водою джину йде до вітальні.

Він ставить склянку на стіл, замикає двері, оглядає штори й зазирає під стіл.

Потім, упевнившись, що у кімнаті, крім нього, нікого немає, він дістає із шухляди буфету три рукописні книги у коричневих шкіряних палітурках і кладе їх на стіл. Палітурки потріпані й позеленілі від плісняви, бо колись вони побували в канаві, а деякі сторінки порозмивала брудна вода.

Власник трактиру сідає в крісло, повільно набиває тютюном глиняну люльку й довго дивиться на книги.

Потім він присуває до себе одну з книг і починає уважно вивчати її, гортаючи густо списані сторінки то вперед, то назад.

Він супить брови і через силу ворушить губами.

– Отже… Шість, маленьке два вгорі, хрест і якась закарлючка. Боже мій… Господи мій милосердний, який розум!

Він відкладає книгу, відкидається на спинку крісла.

Крізь кільця диму він дивиться на щось, що бачить тільки він.

– Скільки таємниць! – каже він. – Скільки дивовижних таємниць! Якби розгадати їх! Я зробив би не так, як він… Ех!

Він затягується глиняною люлькою і поринає у мрію свого життя.

Крім нього, ніхто в світі (і навіть Кемп, який невтомно розпитував про це) не знає, де книжки, в яких сховано формулу невидимості та багато інших таємниць…

І поки він живий, ніхто й не знатиме.