Герберт Уэллс: Війна світів. Невидимець [збірник]

Кемп відступив.

Револьвер вистрелив запізно, уламок від одвірка пролетів над його головою.

Кемп грюкнув дверима, замкнув їх на ключ і почув Ґриффінові крики й сміх.

Сокира знову почала рубати й трощити.

Кемп стояв у коридорі й намагався обдумати становище. За хвилину Невидимець буде в кухні. Ці двері надовго його не затримають, і тоді…

У вхідні двері знову подзвонили. Ймовірно, поліція. Кемп вибіг у передпокій, накинув ланцюжок, відсунув засуви. Він покликав покоївку на ймення і, лише дочекавшись відповіді, скинув ланцюжок і відчинив двері.

Усі троє поспіхом вскочили в будинок.

Кемп знову замкнув двері.

– Невидимець тут! – сказав він. – У нього револьвер і два набої. Він убив Едея. В усякому разі, поцілив. Ви бачили його біля хвіртки? Він там лежить.

– Хто? – спитав один із полісменів.

– Едей.

– Ми підійшли з другого боку, – сказала покоївка.

– Що це за грюкіт? – поцікавився полісмен.

– Він у кухні… або зараз буде там. Він знайшов сокиру… – почав Кемп.

Раптом будинок загув від ударів у кухонні двері. Покоївка відступила до їдальні.

Щойно Кемп хотів закінчити фразу, як вони почули, що двері кухні піддались.

– Сюди! – енергійно скрикнув Кемп і штовхнув полісменів до їдальні. – Кочерга! – гукнув він і кинувся до ґрат каміна.

Кочергу, яка була у нього в руках, він дав одному полісменові, а кочергу з їдальні – другому і раптом відсахнувся назад.

Один полісмен, щось вигукнувши, націлився і влучив кочергою в сокиру.

Револьвер випустив передостанню кулю, і та пробила картину Сіднея Купера.

Другий полісмен, немов відмахуючись від оси, ударив по револьверу своєю кочергою, і револьвер із брязкотом упав на підлогу.

При першому ж ударі покоївка верескнула, постояла біля каміна, а тоді кинулась відчиняти віконниці, певно, прагнучи утекти крізь розбите вікно.

Сокира відступила в передпокій і зависла за два фути від підлоги. Чути було важке дихання Невидимця.

– Відійдіть ви обоє! – наказав він. – Мені потрібен Кемп.

– А нам потрібні ви, – відповів перший полісмен, а тоді ступив крок уперед і кочергою вдарив у напрямі голосу.

Невидимець, мабуть, відскочив назад, і кочерга влучила в підставку для парасольок.

Наносячи удар, полісмен поточився, а Невидимець стукнув його по касці сокирою, зім’яв каску, наче вона була з паперу, і полісмен покотився на поріг кухні.

Але другий полісмен, націлившись кочергою позад сокири, влучив у щось м’яке. Почувся болісний зойк, і сокира впала на підлогу.

Полісмен замахнувся ще раз – у порожнечу, та вже не влучив. Тоді він поставив ногу на сокиру, ударив знову і, тримаючи кочергу напоготові, став пильно дослухатись.

Він чув, як відчинилося вікно в їдальні й хтось швидко заходив там.

Другий полісмен повернувся на бік і сів на підлозі. Між оком і вухом у нього струменіла кров.

– Де він? – спитав поранений полісмен.

– Не знаю. Я вдарив його. Десь у передпокої, якщо не прослизнув повз нас. Докторе Кемпе! Сер! Докторе Кемпе!

Другий полісмен через силу звівся на ноги.

Раптом на кухонних сходах ледь чутно зашльопали босі ноги.

– Ех! – вигукнув перший полісмен і запустив кочергу, яка влучила в маленький газовий ріжок.

Він побіг переслідувати Невидимця, але передумав і ввійшов до їдальні.

– Докторе Кемпе! – почав він і спинився. – Доктор Кемп – герой, – промовив він до другого полісмена і глянув через його плече.

Вікно їдальні було широко розчинене, але ні покоївки, ні доктора Кемпа в кімнаті не було.

Свою думку про Кемпа другий полісмен висловив стисло, але красномовно.

Коли почалась облога Кемпового будинку, містер Гілас, господар сусіднього будинку, спав в альтанці.

Він належав до тієї частини населення, яка відмовлялася вірити в «ці безглузді вигадки» про невидимця. Проте дружина його у ці вигадки вірила – і не раз йому потім нагадувала про це. Але містер Гілас стояв на своєму. Він, немовби нічого не сталося, погуляв у саду, а вдень, за звичкою, влігся там спати.

Поки Невидимець бив вікна у Кемповому будинку, Гілас спав і раптом прокинувся, чомучь упевнений, що десь щось не гаразд. Містер Гілас поглянув на Кемпів будинок, протер очі і поглянув іще раз. Потім спустив ноги на землю, сів і дослухався. Дивовижне відчуття не зникало.

Будинок мав такий вигляд, ніби його покинули багато тижнів тому, причому після запеклого бою. Шибки було вибито, усі внутрішні віконниці, крім тих, що нагорі в кабінеті, було зачинено.