Герберт Уэллс - Війна світів. Невидимець [збірник]

Кемп видав якийсь здивований і недовірливий звук. Невидимець підвівся й заходив кімнатою.

– Так, це дивовижно… Я пригадую ту ніч… Було вже пізно. Вдень мені заважали недолугі студенти, і я іноді працював до світанку. Ідея прийшла мені несподівано, блискуча й довершена. Я був сам, у лабораторії було тихо, яскраво лампи горіли… «Можна зробити істоту… тканину… прозорою. Можна зробити невидимою її всю, крім пігменту. Я сам можу бути невидимим!» – сказав я сам до себе і раптом зрозумів, що значить бути альбіносом, коли маєш такі знання. Це приголомшило мене. Я покинув фільтрувати, підійшов до вікна й задивився на зірки. «Я можу бути невидимим», – думав я.

Зробити це – перевершити магію. Я мріяв про те, що може дати людині невидимість. Таємничість, владу, волю. Я тоді не бачив недоліків, які були зворотною стороною переваг. Подумайте, я, бідний асистент, міг зробитися невидимим і покинути навчати дурнів у провінційному коледжі! Скажіть, Кемпе, якби ви… Я впевнений, кожен ухопився б за цей шанс! Я працював три роки, я долав усі перешкоди, що траплялися на шляху. Дрібниці, розпач… А той професор, який, постійно стежучи за тобою, постійно запитує: «Коли ж ви опублікуєте своє дослідження?» А студенти… А бідність… Так я жив три роки… А потім переконався, що закінчити роботу неможливо… Неможливо!

– Чому? – спитав Кемп.

– Через гроші, – відповів Невидимець і задивився у вікно. – Я обікрав старого… – сказав він, обернувшись. – Свого старого батька. Гроші були не його, і він застрелився…

Десь хвилину Кемп сидів мовчки, дивлячись на спину свого гостя, що далі стояв біля вікна. Потім здригнувся, підвівся, взяв Невидимця за руку й відвів на середину кімнати.

– Ви втомлені, – сказав доктор. – Я сиджу, а ви ходите. Сідайте на мій стілець.

Сам же він сів між Ґриффіном і найближчим вікном. Посидівши трохи мовчки, Ґриффін поновив розповідь:

– Коли це трапилось, я вже покинув працю в коледжі. Це було у грудні минулого року. Я винайняв кімнату в Лондоні, велику й не мебльовану, у великому занедбаному будинку на Ґрейт-Портленд-стрит. У кімнаті незабаром набралося багато різного приладдя, що я купив на батькові гроші, і робота просувалася добре й майже добігала кінця. Я почувався людиною, яка довго перебувала в хащах, а потім раптом опинилася в якийсь безглуздій трагедії. Я поїхав на похорон батька. Я думав тільки про своє дослідження і навіть пальцем не ворухнув, щоб урятувати батькову репутацію. Я пам’ятаю дешевий катафалк, церемонію, яму на схилі горба, холодний вітер і давнього батькового друга, жалюгідного згорбленого старого, вдягненого в чорне, який робив відправу і постійно шморгав носом.

Я пам’ятаю, як повертався до порожнього будинку; колись тут було село, а тепер стало гидкою подобою міста. Кожна вулиця виходила на поля й закінчувалася купами каміння та заростями бур’яну. Я йшов по слизькому тротуару… Містечко було вбоге і брудне, і я відчував справжню відлюдність…

Я не шкодував за батьком. Він здавався мені жертвою власної сентиментальності. Через лицемірство я був присутній на його похороні, але все це мене не обходило.

Проте тоді, йдучи тротуаром, я на мить немов повернувся до колишнього життя. Я побачив дівчину, яку знав десять років тому. Наші погляди зустрілись, щось змусило мене обернутись і покликати її. Але вона виявилась дуже посередньою особою.

Це було як сон. Я не відчував, що я самотній, що прийшов зі світу в пустелю. Я усвідомлював байдужість до всього, але вважав, що винна тут порожнеча життя. Коли я ввійшов до своєї кімнати, мені здалося, ніби я повернувся до реальності. Там були речі, які я знав і любив. Там були мої інструменти. Майже всі труднощі були позаду, залишалось тільки обміркувати деталі.

Колись я розповім вам, Кемпе, про всю цю складну процедуру. Тепер не треба заглиблюватися в подробиці. Дещо я прагнув запам’ятати, але основні принципи записав шифром у своїх книгах, які забрав бродяга. Треба впіймати його! Треба відібрати в нього ці книги! Основний принцип полягав у тому, щоб прозорий предмет зі зниженим коефіцієнтом заломлення помістити між двома випромінювальними центрами певної ефірної вібрації. Про це я потім розповім докладніше. Ні, це не рентгенівське проміння. Не знаю, чи описував хтось моє проміння, але воно дійсно існує. Я використовував дві маленькі динамо-машини, які рухалися за допомогою дешевого газового двигуна. Перший дослід я провів з клаптем білої шерстяної тканини. Надзвичайно дивно було, коли ця м’яка тканина блякнула в розрядах, а потім розвіялась, наче дим.