Герберт Уэллс - Війна світів. Невидимець [збірник]

Я розумів тільки те, що справу треба довести до кінця. Я не полишав своєї ідеї. Треба було поспішати, оскільки гроші закінчувалися. Я озирнувся, подивився на дітей, що грали поряд, на няньок, що їх доглядали, і спробував думати про переваги, які отримає невидима людина. Потім пішов додому, трохи поїв, ковтнув чималу дозу стрихніну і так і заснув одягнений на застеленому ліжку… Стрихнін, Кемпе, чудовий засіб, він зганяє з людини кволість.

– Це диявольський засіб, – сказав Кемп. – Він повертає людину до дикунства.

– Прокинувся я куди бадьорішим і трохи роздратованим. Хтось постукав у двері. Це був домовласник, старий польський єврей у довгій сірій свиті і стертих пантофлях. Він допитувався та погрожував. Я, казав він, мучив уночі кішку. Він був упевнений у цьому – язик старої таки попрацював. Він неодмінно хотів усе дізнатися. Закони цієї країни дуже, казав він, суворі щодо вівісекції і його можуть притягти до відповідальності. Я заперечував те, що в мене була кішка. Звук газового двигуна, казав він, чути на весь будинок. Це, звичайно, була правда. Він крутився по кімнаті, намагаючись зазирнути всюди крізь срібні окуляри, і раптом я злякався, що він дізнається мою таємницю. Я намагався стати між ним і апаратом, але це тільки збуджувало його цікавість. Що я роблю? Чому я завжди сам? Чому я криюся? Чи законні мої досліди? Чи мої досліди безпечні? Я платив тільки за помешкання. Його будинок завжди мав добру репутацію…

Раптом терпець мені урвався. Я сказав, щоб він забирався геть. Він обурився, казав щось про своє право домовласника. Я схопив його, щось тріснуло, і він вилетів у коридор.

Я замкнув двері і, тремтячи, сів на стілець.

Він трохи погаласував за дверима, але я не звертав на це уваги, і він пішов.

Потім настала криза. Я не знав, як він вчинить. Переїзд на нову квартиру означав би затримку в роботі, а в мене залишилось тільки двадцять фунтів, майже всі в банку, і я не міг зволікати. Зникнути? Це ставало неминучим. Але почнеться слідство, і все з кімнати порозтягають.

Думка про те, що моя робота може набути розголосу або що її можуть перервати, коли вона майже закінчена, розлютила мене і додала рішучості. З трьома книгами своїх нотаток і з чековою книжкою я вибіг з дому і з найближчої поштової філії послав їх у відділ посилок та листів до запитання на Ґрейт-Портленд-стрит. З дому я намагався вийти якнайтихіше. Але, повертаючись туди, побачив, що домовласник нишком підіймається сходами – він чув, як я зачиняв двері. Я метнувся за ним, і ви б, певно, посміялися з того, як він відскочив убік. Він зиркнув на мене, коли я проходив повз, а я грюкнув дверима так, що затрусився весь будинок. Я чув, як він підкрався до моєї кімнати, постояв біля дверей, а потім зійшов униз.

Я відразу почав готуватися. Все було зроблено протягом вечора й ночі. Коли я сидів, іще не зовсім очунявши від снотворної дії препарату, що знебарвлює кров, у двері кілька разів постукали. Потім стукіт припинився, від дверей відійшли, повернулись і почали стукати знову. Тоді хтось підсунув під двері якийсь синій папірець.

Розлючений, я вскочив з місця, підбіг до дверей і навстіж розчинив їх.

– Що вам треба? – спитав я.

Це був домовласник зі звісткою про моє виселення або щось таке. Він подав мені повістку, побачив, мабуть, у моїх руках щось дивне і поглянув мені в обличчя.

З хвилину він стояв, розкривши рота й вирячивши на мене очі, потім вигукнув щось незрозуміле, випустив із рук свічку і папірець й кинувся темним коридором до сходів.

Я замкнув двері і підійшов до дзеркала. Тепер я зрозумів, що сталося. Моє обличчя було біле мов крейда.

Це і справді було жахливо. Я не чекав таких страждань. Це була ніч страшного болю і млості. Я зціплював зуби; шкіра горіла, горіло все тіло, і я лежав непорушно, ніби мертвий. Тепер я зрозумів, чому так вила кішка, доки я не дав їй хлороформу. Добре, що я жив сам. Час від часу я ридав, стогнав, розмовляв сам із собою, але не здавався… Потім знепритомнів.

Прокинувся я ще поночі. Біль минув. Я подумав, що вбиваю себе, але вже було все одно. Ніколи не забуду того світанку і жаху, який охопив мене, коли я побачив, що руки мої немов зроблені з тьмяного скла. А потім руки почали тоншати, ставали прозорішими, і нарешті вдень я міг бачити крізь них безладдя у своїй кімнаті, хоч і заплющував прозорі повіки. Тіло моє робилося скляним, кістки й судини блякли і зникали. Останніми зникли білясті нерви. Я скреготів зубами, але витримав… Нарешті залишилися тільки змертвілі кінчики нігтів, бліді та білі, і брунаста пляма від якоїсь кислоти на пальцях.