Герберт Уэллс - Війна світів. Невидимець [збірник]

Усі кинулись туди і побачили нові сліди на нижніх сходинках і на бруку.

– Що сталося?

– Ноги! Ноги!

Усі, хто був на вулиці, окрім кількох моїх переслідувачів, ішли за Армією порятунку, і людський потік заважав і їм теж. Звідусіль чулися приголомшені вигуки і запитання. Я, зваливши якогось хлопця, побіг по Расел-сквер, а шестеро чи семеро перехожих бігли за мною. Добре, що їм було ніколи щось комусь пояснювати, а то б за мною погнався весь натовп.

Я двічі оббіг площу, тричі перетнув дорогу… Слідів я вже не залишав, бо ноги мої висохли. Нарешті я зупинився, витер ступні і відтепер був у безпеці. Останнє, що я бачив: як це чоловік двадцять вражено і збентежено дивляться, як висихає мій слід – ніби людський слід для закинутого на острів Робінзона Крузо.

Бігаючи, я трохи зігрівся, і було вже не так прикро тинятися лабіринтом вулиць. Спина мені змерзла, під вухом боліло від візникового удару, шия була подряпана. Ноги гули, а одну я порізав, тож іще й кульгав.

Назустріч ішов якийсь сліпець, але я вчасно помітив його і відскочив, побоюючись, що він мене відчує. Раз чи два я випадково наштовхувався на перехожих, і ті зупинялися, не розуміючи, звідки чується лайка. А потім я відчув на обличчі щось м’яке – то падав сніг.

Застуджений, я іноді чхав. Кожен собака, який обнюхував мені ноги, викликав у моїй душі невимовний жах.

Десь сталася пожежа, і мені назустріч із криками побігли діти й дорослі. Бігли вони в напрямку мого будинку, і я побачив над дахами, над телефонним дротом стовп чорного диму. Горіло моє житло, у цьому я був впевнений. Горів мій одяг, мої інструменти, все, окрім трьох книг із нотатками та чекової книжки, які чекали на мене на Ґрейт-Портленд-стрит. Горіло все! Я сам спалив свої кораблі! Палало все…

Невидимець замислився.

Кемп нервово дивився у вікно.

– А що було далі? – спитав він.

– Отже, моє нове життя почалося в січні, разом із завірюхою. Вкритий снігом, я був би видимий… Я стомився, змерз, усе тіло мені боліло, я був страшенно нещасний і ще навіть не впевнений у своїй невидимості. У мене не було житла, не було засобів до існування, не було жодної душі, на яку я міг би покластися.

Поділитися своєю таємницею – означало б утратити все, стати просто дивовижею. А втім, я майже вирішив підійти до когось і здатись на людське милосердя, хоч і добре знав, яку жорстокість це викличе. Проте на вулиці було не до роздумів.

Я хотів тільки одного: сховатися від світу, вкритися й зігрітись. До того я не міг нічого планувати і ні про що думати. Але навіть для мене, невидимця, лондонські будинки були зачинені, замкнені й неприступні.

Єдине, що я ясно відчував: холод, безпритульність і страждання. Я був сам посеред зимової завірюхи, посеред зимової ночі.

Раптом виникла чудова ідея. Я повернув на одну з вулиць між Гауер-стрит і Тотенгем-Корт-роуд та опинився біля «Омніуму», величезної крамниці, де можна купити все: м’ясо, білизну, одяг, меблі, картини. Це скоріше кілька крамниць, а не одна. Я сподівався, що двері відчинені, але ні. На щастя, до крамниці під’їхав екіпаж, і швейцар у формі, з написом «Омніум» на капелюсі, широко розчинив двері. Я проскочив усередину і, проминувши перший відділ, де продають стрічки, шкарпетки та рукавички, опинився в більшому відділі, з кошиками та плетеними меблями.

Там постійно були люди, і я не почувався в безпеці, тому почав ходити крамницею, поки не натрапив на верхньому поверсі на відділ із великою кількістю ліжок. Я забрався туди і знайшов притулок серед купи згорнутих матраців. Було тепло, горіло світло, і я вирішив ховатися, поки не крамницю не замкнуть, а сам не відводив очей від продавців і покупців. Я сподівався знайти їжу й одяг, оглянути крамницю і, може, поспати на якомусь ліжку. Я хотів, діставши одяг, надати собі вигляду хоч і закутаної, але не надто підозрілої людини, добути грошей, одержати на пошті свої книги, винайняти квартиру і тоді вже зважувати, як краще скористатися з переваг, що, на мою думку, давала невидимість.

Не більше ніж за годину почали опускати штори, останніх відвідувачів проводжали до виходу. Гурт жвавих молодих людей заходився прибирати розкиданий по прилавках крам. Щойно народу поменшало, я покинув свій притулок і обережно пройшов до центральних відділів. Дивно було, як швидко ці хлопці й дівчата прибрали все, що показували покупцям удень. Усі ящики, тканини, мережива, коробки з ласощами, різні речі – все прибрали, згорнули, склали, вкрили, як чохлами, якосю тканиною, подібну до мішковини. Усі стільці поставили догори ніжками на прилавки й звільнили підлогу. Закінчивши, хлопці та дівчата заквапились до виходу, і вигляд у них був такий радісний, якого я у продавців досі не помічав. Потім з’явилися підлітки з відрами і щітками й почали притрушувати підлогу тирсою. Я мусив ухилятися від них, але тирса все ж таки потрапила мені на ноги. Я пішов блукати по темних спорожнілих відділах і ще певний час чув, як вони працюють. Урешті-решт зовнішні двері грюкнули, зачиняючись, і запала тиша. Я залишився сам у лабіринті відділів, коридорів, кімнат. Було так тихо, що, підійшовши до вхідних дверей, я навіть чув кроки перехожих.