Герберт Уэллс - Війна світів. Невидимець [збірник]

– Щоденник! – сказав Кас. – Тепер ми дещо дізнаємось.

Вікарій стояв, поклавши руку на стіл.

– Щоденник, – повторив Кас, сідаючи. Він підклав дві книги під третю і розгорнув її. – Подивіться! На першій сторінці – жодного імені… Як же це? Тільки цифри.

Вікарій глянув через плече.

Кас розчаровано перегортав сторінки.

– Нічого немає! – сказав він. – Тільки цифри…

– А діаграм немає? – спитав містер Бантінґ. – Або малюнків?

– Подивіться, – запропонував Кас. – Тут записи російською чи якоюсь подібною мовою, а ще трохи – грецькою. Грецьку ви, я так думаю…

– Звичайно, – відповів містер Бантінґ, витягаючи окуляри і витираючи їх; видно було, що він почувався незручно. Грецьку він пам’ятав так погано, що не варто було про це й говорити… – Авжеж… Грецька мова може дати нам ключ… Звісно…

– Я знайду вам те місце…

– Краще я сам перегляну книгу, – сказав містер Бантінґ, який досі тер окуляри. – Потрібно скласти загальне враження, а ключ знайдемо потім.

Кахикнувши, він надягнув окуляри, невдоволено поправив їх, знову кахикнув, всім серцем прагнучи, щоб якийсь несподіваний випадок врятував його від сорому.

Він взяв у Каса книгу. І тут і справді стався несподіваний випадок.

Двері відчинилися.

Джентльмени підскочили, озирнулися, та полегшено зітхнули, побачивши рожеве обличчя під розтріпаним циліндром.

– Пивниця? – спитало обличчя, роздивляючись.

– Ні, – водночас відповіли джентльмени.

– Навпроти, – пояснив містер Бантінґ.

– Будь ласка, зачиніть двері, – роздратовано попросив містер Кас.

– Добре, – промовив гість. – Відчалюй! – наказав він сам собі й зачинив за собою двері.

– Мабуть, моряк, – припустив містер Бантінґ. – Цікаві вони хлопці. «Відчалюй!» – напевне, морський термін, що означає наказ вийти з кімнати.

– Може, й так, – погодився Кас. – Я сьогодні дуже нервую. Коли двері відчинились, я мало не підскочив.

Містер Бантінґ посміхнувся, ніби сам не вчинив так само.

– А тут іще ці книги – зітхнув він.

– Зачекайте, – мовив Кас, підвівшись і замкнувши двері на ключ. – Тепер ніхто до нас не ввійде.

Але тут хтось засопів.

– Останніми днями в Айпінґу сталися дуже дивні речі, – сказав Бантінґ, присуваючи свій стілець до Каса. – Я, звичайно, не можу повірити в цю безглузду історію про невидимця…

– Історія справді неймовірна, – промовив Кас. – Але я бачив у рукаві…

– Та що ж ви бачили? Чи ви впевнені, що бачили? Може, тут було, наприклад, дзеркало… Галюцинацію викликати досить легко. Не знаю, чи доводилось вам бачити колись доброго фокусника.

– Я не хочу знову починати спочатку, адже ми розібралися вже з цим, – відповів Кас. – От книги… А от місце, яке, здається, написане грецькою. Літери і справді грецькі.

Він показав на середину сторінки. Містер Бантінґ злегка почервонів і наблизив обличчя до книги – очевидно, з його окулярами щось було не гаразд. Грецьку мову він знав дуже погано, але був упевнений, що всі парафіяни переконані, що він знає і грецьку, і давньоєврейську. А тепер… «Може, зізнатися? А може, вдати, що читаю?» – думав містер Бантнґ. Та раптом він відчув, що його потилиці хтось торкається. Він спробував поворухнути головою і зустрів опір. Немов чиясь важка тверда рука схопила його за голову і сильно тиснула до столу.

– Не ворушіться, або я розтрощу вам голови! – прошепотів чийсь голос.

Містер Бантінґ глянув у Касове обличчя, яке виявилося зовсім поряд із його власним, і побачив на ньому свої власні страх і здивування.

– Дуже шкода, що доводиться бути таким брутальним, – сказав голос, – але нічого не вдієш. Навіщо ви нишпорите в приватних дослідницьких нотатках?

Два підборіддя, водночас гупнувши в стіл, клацнули чотирма рядами зубів.

– Чому це ви вдираєтеся до приватного помешкання людини, що опинилася в біді?

Підборіддя знову стукнули об стіл і клацнули зубами.

– Де мій одяг? Послухайте, вікна зачинені, ключ від дверей у мене… Я дуже сильний, до того ж під рукою в мене кочерга, і я невидимий. Не сумнівайтеся, за бажання я вб’ю вас обох і легко звідси виберусь. Зрозуміло? Отож-бо. Якщо я відпущу вас, обіцяєте не робити дурниць і виконувати те, що я накажу?

Вікарій і лікар перезирнулися, і обличчя лікаря видовжилось.

– Обіцяємо! – відповів містер Бантінґ.

– Обіцяємо! – відповів містер Кас.

Невидимець відпустив їхні шиї, і вікарій та лікар випросталися на стільцях. Обличчя в них були дуже червоні, і обидва вони крутили головами.