Герберт Уэллс - Війна світів. Невидимець [збірник]

– Добре, – промовив голос. – Я невидимий, нічого більше. І хочу, щоб ти це зрозумів.

– Це я зрозумів. Вам нема чого сердитися, сер. Ну а тепер… Поясніть мені, як ви це робите?

– Я невидимий. Це головне. І зрозумій, що…

– Та де ж ви? – перебив містер Марвел.

– Тут. За кілька кроків від тебе.

– Облиште. Я не сліпий. Ще почніть доводити мені, ніби ви – просто повітря.

– Правильно. Я – повітря, і ти дивишся крізь мене.

– Що? В вас так-таки нічого нема? Може, ви тільки голос, га?

– Та ні, я – такий самий, як і всі люди, – я мушу пити, їсти, ховатися від негоди… але я невидимий. Розумієш? Невидимий. Це дуже просто. Невидимий.

– Значить, ви справжній?

– Звісно, справжній.

– Якщо ви справжній, дайте мені руку, – попросив Марвел.

Тієї ж миті він відчув, як чиїсь пальці стиснули йому зап’ясток, а потім його пальці несміливо піднялись по чиїйсь руці, намацали мускулясті груди, бородате обличчя.

Марвел неймовірно здивувався.

– Оце так! – скрикнув він. – Куди там ті півнячі бої. Дивно! І крізь вас я можу побачити кролика аж за милю звідси. У вас не видно нічого… крім… – Містер Марвел пильно оглянув порожнечу перед собою. – Чи не їли ви хліба з сиром? – спитав він, тримаючи невидиму руку.

– Ти вгадав. Цю їжу мій організм ще не засвоїв.

– Ага! Хоч ви ніби й дух.

– Звичайно, все це й наполовину не таке дивне, як ти гадаєш.

– Е, як на мій вбогий розум, то досить дивне, – сказав містер Томас Марвел. – Але як ви спромоглися, до біса?

– Довго розповідати. І до того ж…

– Я досі не можу оговтатись.

– Тепер я скажу вам так: по-перше, мені потрібна допомога, тому я й прийшов сюди. Тебе я побачив випадково. Я блукав безтямний від люті, голий, безсилий. Я ладен був убити когось… І побачив тебе…

– Господи! – зітхнув містер Марвел.

– Я підійшов, повагався… пішов далі…

Обличчя містера Томаса Марвела красномовно говорило про його почуття.

– Потім я зупинився. Це, сказав я собі, невдаха, як і я. Такий мені якраз і потрібен. Тоді я підійшов до тебе. І…

– Господи! – застогнав містер Томас Марвел. – Мені в голові паморочиться… Та дозвольте запитати: чого ж вам від мене треба? Якої допомоги? Господи! Невидимець!

– Я хочу, щоб ти допоміг мені дістати одяг, знайти притулок та ще дещо. Я давно втратив усе це. Коли ж ти не схочеш… Але ти допоможеш мені… мусиш допомогти!

– Стривайте, – сказав містер Томас Марвел. – Я занадто приголомшений. Не вражайте мене більше. Дозвольте мені встати… Я мушу трохи отямитись… Ви ж мало не розбили пальця. Все це так неймовірно. Нікого на землі, нікого в небі. На цілі милі довкола нікого немає, тільки природа. І раптом голос. голос, із неба! І камінці! Господи милосердний!

– Візьми себе в руки, – відповів голос. – Тобі треба зробити те, що я скажу.

Містер Томас Марвел надув щоки й округлив очі.

– Я вибрав тебе, – пояснив голос. – Ти, крім кількох дурнів там, єдиний, хто знає про існування невидимця. Ти мусиш допомогти мені. Допоможи – і я зроблю для тебе дуже багато. Невидимець – могутній! – На хвильку він замовк, щоб чхнути. – Але якщо ти викажеш мене, – вів далі голос, – якщо ти не зробиш того, що я звелю…

Він замовк і боляче ляснув містера Марвела по плечу. Той з переляку аж скрикнув.

– Я не викажу вас, – запевнив містер Марвел, намагаючись ухилитись від невидимих пальців. – І не думайте навіть такого. Я щиро хочу допомогти вам. Скажіть, що я маю робити. Господи милосердний! Усе, що ви забажаєте, я зроблю з величезним задоволенням.

Коли паніка вщухла, мешканці Айпінґа спробували тверезо обміркувати надзвичайну подію. Відразу ж підвів голову скептицизм – щоправда, гарячковий, не зовсім певний, але все ж таки скептицизм. Найлегше не вірити в існування людинии-невидимця! Тих, хто бачив, як таємничий пожилець подружжя Голлів розтанув у повітрі, та тих, хто відчув на собі його кулаки, можна було порахувати по пальцях. До того ж один зі свідків, містер Воджерс, замкнувся у своєму будинку на всі замки і засуви, а Джеферс лежав, не приходячи до тями, у вітальні «Карети й коней». Великі незвичайні ідеї, що виходять поза межі нашого досвіду, часто впливають на нас менше, ніж незначні, але конкретні міркування. Айпінґ був прикрашений прапорами, і всі були в найкращих святкових вбраннях. До свята готувалися з місяць, а то й більше. Надвечір навіть ті, хто вірив в існування Невидимця, вже розважалися, заспокоюючи себе думкою, що він пішов назавжди, а для скептиків це взагалі був тільки привід пожартувати. Одне слово, і ті, і ті відчайдушно веселилися.