Герберт Уэллс - Війна світів. Невидимець [збірник]

– Стій! – крикнув Джеферс, раптом зрозумівши, що відбувається.

Він схопив жилетку незнайомця, та запручалася, з неї вискочила сорочка, а жилетка залишилася в руках Джеферса.

– Держіть! – крикнув Джеферс. – Ловіть його! Він роздягається!

– Держіть! – зарепетували й решта і кинулись до білої порожньої сорочки – єдиного, що залишилось від незнайомця.

Рукав сорочки вдарив Голла в обличчя, і той зупинився, а потім рукав вдарив іще й старого паламаря; рукави підвелись, рухаючись так, ніби незнайомець намагався скинути сорочку через голову. Джеферс вхопився за сорочку, але тільки допоміг скинути її. Він дістав стусана у щелепу і відразу ж з усієї сили вдарив Тедді Генфрі кийком по голові.

– Обережно! – гукали люди, замахуючись і ні в що не влучаючи. – Держіть його! Ловіть! Замкніть двері! Не випускайте його! Я впіймав його! Ось він!

Зчинилося стовпотворіння. Перепало майже кожному. Сенді Воджерс завдяки сильному ударові в ніс зметикував перший і вискочив надвір. Інші кинулись за ним і за хвилину збилися в кутку біля дверей. Сектант Фіпс втратив переднього зуба, а Генфрі пошкодили вухо. Джеферс дістав удар у підборіддя і, повернувшись, впіймав щось невидиме, що втиснулося між ним та Гакстером і заважало вийти. Джеферс намацав сильні груди, але за мить усі учасники бійки буквально випали в коридор.

– Я спіймав його! – прохрипів Джеферс. Борючись із невидимим противником, він пробивався крізь натовп, обличчя налилося кров’ю, жили набрякли.

Люди розступалися, Джеферс кричав, коліна йому тремтіли, але він не відпускав невидимця. Потім він крутнувся і важко впав на землю, стукнувшись головою, і тільки тоді розтиснув руки.

Почулися крики: «Тримай його! Лови невидимця!» Якийсь невідомий хлопець, не з місцевих, раптом кинувся вперед, схопив щось, але не зміг утримати і впав просто на констебля. Якась жінка пронизливо заверещала, коли щось промчало повз неї; загавкав собака, якого штовхнули ногою, і, скиглячи, побіг у Гакстерів двір.

Невидимець утік.

Певний час люди стояли, здивовано озираючись та жестикулюючи, а тоді їх охопила паніка, і вони розсіялися по містечку, як гнане вітром сухе листя.

Тільки Джеферс, зіщулившись, нерухомо лежав горілиць біля сходів трактиру.

Розділ восьмий – надзвичайно короткий. У ньому йдеться про те, що місцевий натураліст Джибінс, дрімаючи на пагорбі, від якого милі на дві нікого не було, як він був певен, раптом почув, що поруч хтось кашляє, а потім почув і лайку. Озирнувшись, Джибінс нікого не побачив, а проте лайка і кашель чулися цілком чітко. Невидимець лаявся добірними словами, і одразу було зрозуміло, що він вчена людина. За деякий час голос стишився, а потім і зовсім завмер, віддалившись кудись у напрямку Аддердіна. Хтось іще раз чхнув, і запала тиша. Джибінс нічого не знав про те, що сталося зранку, та був такий спантеличений і вражений, що якомога швидше спустився з пагорба і подався до Айпінґа.

У містера Томаса Марвела було широке одутле обличчя, довгий м’ясистий ніс, великий рот і щетиняста борода. Він був схильний до повноти, а його короткі ноги підкреслювали це ще більше. Він носив пухнастий циліндр, а шнурки від черевиків правили йому за ґудзики в певних місцях одягу. І це свідчило тільки про те, що він дуже затятий.

Містер Томас Марвел сидів на узбіччі дороги, що веде до Алдердіна, милі за півтори від Айпінґа, спустивши ноги в рівчак. Ноги його були у шкарпетках, настільки помережаних дірками, що могли б вважатися босими; широкі великі пальці їх були нашорошені, як вуха собаки. Містер Томас Марвел усе робив неквапно – і тепер він неквапно приглядався до пари черевиків, що їх намірявся приміряти. То були найдобротніші черевики з усіх, що він бачив останнім часом, тільки занадто великі; проте старі черевики мали занадто тонку підошву для сльотавої погоди, а містер Томас Марвел ненавидів сльоту, як і завелике взуття. Він ніколи не замислювався над тим, що ненавидить більше; день стояв чудовий, і роботи в нього не було, тож він і розмірковував над цим питанням. Він виставив дві пари черевиків на траві перед собою і розглядав їх, роздумуючи; на зеленій траві обидві пари здавалися однаково огидними. Отже, голос, що долинув з-за спини, анітрохи не злякав містера Марвела.

– І все ж таки це черевики, – сказав голос.

– Подаровані черевики, – відповів містер Томас Марвел, схиливши голову і з відразою дивлячись на них. – І щоб мене чорти взяли, коли я знаю, які з них гидкіші.