Герберт Уэллс - Війна світів. Невидимець [збірник]

– Невже?! – відповів голос.

– Мені доводилося і гірші носити, і ходити босим. Але я ніколи не мав таких, як-от ці, мерзенних черевиків. Я давно випрошую собі черевики, бо старі мені вже остогидли. Ці, звичайно, ще майже цілі. Але джентльмен, який багато ходить пішки, багато в чому залежить від своїх черевиків. І, повірте, у цій клятій місцині я не знайшов нічого кращого за ці черевики. Лишень погляньте на них. Така моя доля, що вже років десять я ношу черевики з цього графства, і тут можна-таки розжитися на добрі, але ж тепер що це мені підсунули…

– Паскудне графство! І люди погані, – промовив голос.

– Правда? – сказав містер Томас Марвел. – Господи! Ну й черевики! Хай їм грець!

Він глянув через плече, щоб побачити черевики свого співрозмовника, але не побачив ні черевиків, ні ніг.

Він повернув голову – і знов не побачив ні черевиків, ні ніг.

На обличчі Марвела відобразився глибокий подив.

– Де ви? – спитав він, повертаючись. Але перед ним простиралася тільки широка рівнина, поплямована де-не-де кущами дроку.

– Чи я п’яний? – пробурмотів сам до себе містер Томас Марвел. – Чи мені ввижається? Чи я розмовляю сам із собою? Якась чортівня…

– Не хвилюйтеся, – промовив голос.

– Годі вже! – скрикнув містер Томас Марвел, зірвавшись на рівні. – Де ви? Де ви?!

– Не хвилюйтеся! – повторив голос.

– Та де ви? – знов вигукнув містер Томас Марвел. – Де ви? От я побачу вас… А може, ви поховані? – спитав він по недовгій мовчанці.

Голос не відповів. Містер Томас Марвел стояв напівбосий, збентежений, майже скинувши куртку.

– Пі-пі-пі! – цвірінькнула десь вертихвістка.

– Теж мені пі-пі-пі, – сказав містер Томас Марвел. – Тепер зовсім не час дуркувати.

Рівнина на всі боки, хоч куди глянь, була безлюдна. Дорога з білими стовпами на ній та з глибокими рівчаками обабіч слалася на схід і на захід, і не було на ній жодної живої душі. Тільки вертихвістка, що озивалася до містера Томаса Марвела, була й у порожньому блакитному небі.

– Господи милосердний! – сказав містер Томас Марвел, натягуючи на плечі куртку. – Тож я випив. Так я й думав.

– Ні, – промовив голос. – І з нервами у вас усе гаразд.

– Господи! – простогнав містер Томас Марвел, і обличчя йому побіліло. – Я випив, – повторив він безгучно, роззираючись. – Але, присягаюся, я чув голос, – прошепотів він.

– Звичайно, ви чули.

– Знову! – скрикнув містер Томас Марвел, заплющуючи очі й трагічно притискаючи руку до лоба.

Раптом щось ухопило його за комір, струснуло, і в голові йому запаморочилось.

– Не будьте дурнем! – вигукнув голос.

– Я з глузду зїхав… – сказав містер Томас Марвел. – Кепсько. І все через ті черевики. Справді, я божевільний. Або зі мною розмовляє привид.

– Ні, ти не божевільний, – промовив голос. – Послухай.

– От же ж, – сказав містер Марвел.

– Та постривай! – у голосі чулося насилу стримуване роздратування.

– Що? – зойкнув містер Томас Марвел, відчувши, як щось штурхнуло його пальцем у груди.

– Ти думаєш, що я тобі ввижаюся?

– А як же ж? – спитав містер Томас Марвел, чухаючи потилицю.

– Гаразд, – з полегкістю мовив голос. – Тоді я кидатиму в тебе камінцями, доки ти не почнеш думати інакше.

– Та де ж ви?

Голос не відповів. У повітрі біля самого плеча містера Томаса Марвела просвистів камінець. Містер Марвел побачив, як камінець підстрибнув угору, пролетів дугою, на хвилину завис у повітрі і впав йому до ніг з майже невловимою швидкістю. Він був занадто вражений, щоб ухилятися. Ще посвист – і камінець, ударившись об його голий великий палець, відскочив у рівчак. Містер Томас Марвел дриґнув ногою і закричав. Він кинувся навтьоки, наштовхнувся на якусь невидиму перепону, полетів шкереберть і отямився, уже сидячи на землі.

– Ну, – промовив голос, коли й третій камінь, описавши криву, завис у повітрі над головою містера Томаса Марвела, – то це все тобі ввижається?

Містер Томас Марвел відчайдушно спробував підвестися, але знову впав на землю. Лежав він спокійно.

– Якщо ти пручатимешся, – попередив голос, – я дам тобі камінцем по голові.

– Добре, – сказав містер Томас Марвел, сидячи на землі, потираючи забитий палець і не спускаючи ока з третього камінця. – Нічого не розумію. Камінці літають. Камінці розмовляють. Камінці звалюють з ніг. Кінець мені!

Третій камінь упав на землю.

– Все дуже просто, – сказав голос. – Я – невидимець.

– Казна-що, – сказав містер Томас Марвел, кривлячись від болю. – Де ви ховаєтесь і як ви це робите? Ніяк не второпаю. Здаюсь.