Герберт Уэллс - Війна світів. Невидимець [збірник]

Коли таємничий незнайомець ішов містечком, перед ним розступалися, а за спиною кепкували з нього, підіймаючи й собі коміри та спускаючи криси капелюхів та йдучи за ним, як ходив і він сам, нервово. Тоді дуже популярною була пісня «Людина-привид». Міс Сетчел проспівала її на якомусь благодійному концерті в школі (збір пішов на купівлю ламп для церкви), і відтоді щоразу, коли сходилося кілька айпінґців і з’являвся дивний незнайомець, насвистували мотив цієї пісеньки. Навіть хлопчаки, поспішаючи пізно ввечері додому, гукали до нього: «Людина-привид!» – і, радісно задоволені, тікали.

Айпінґським лікарем Касом оволодівала цікавість. Бинти збуджували в ньому професійний інтерес, а розповідь про тисячу й одну пляшку – заздрість і повагу. Протягом квітня і травня він прагнув розмови з незнайомцем, і нарешті на початку червня нагода трапилася. Саме збирали пожертви на утримання місцевої медичної сестри, і це стало приводом для зустрічі з незнайомцем.

Лікаря Каса вразило, що Голли не знають прізвища свого гостя.

– Він назвав ім’я, – сказала місіс Голл (цілком незрозуміло, коли це сталося), – але я не розчула.

Вона була певна, що її підняли б на кпини, якби вона зізналася, що не знає навіть імені свого пожильця.

Лікар Кас постукав у двері й увійшов до вітальні. Пролунав прокльон.

– Вибачте, що я вдерся до вас, – заговорив містер Кас, але двері за ним зачинились, і подальшої розмови місіс Голл не чула.

Вона казала потім, що протягом перших десяти хвилин чула гомін, затим здивований вигук, шурхіт, падіння стільця, сміх, швидкі кроки, і у дверях вітальні з’явився Кас; він був блідий, очі йому були вирячені, він озирався через плече. Дверей він не зачинив, на господиню навіть не поглянув, шмигонув через залу, збіг сходами й швидко пішов по дорозі. Капелюх він тримав у руці. Місіс Голл тим часом стояла за прилавком і дивилася на двері вітальні. Вона чула, як незнайомець тихо засміявся і пройшовся кімнатою. З її місця їй не було видно його обличчя. Потім двері вітальні грюкнули, і все стихло.

Кас побіг до Бантінґа, місцевого вікарія.

– Може, я божевільний? – почав лікар, заходячи в бідно обставлений кабінет. – Може, в мене вигляд людини, що несповна розуму?

– Що сталося? – запитав вікарій, кладучи аркушики, на яких було занотовано майбутню проповідь.

– Той незнайомець…

– Що?

– Дайте випити, – попросив Кас і сів.

І, тільки випивши склянку дешевого хересу – єдиного напою, який визнавав вікарій, – лікар заспокоївся й розповів про зустріч із незнайомцем.

– Я зайшов, – сказав він, ледве переводячи подих, – і почав з того, що попросив надати якусь суму на користь медсестри. Коли я ввійшов, він сунув руки в кишені, сів у крісло та засопів. Я сказав, що чув про його дослідження. «Так», – відповів він і знову засопів. І так увесь час, поки я був там; мабуть, він здорово застудився. То й не дивно, якщо так закутується. Я розказав йому про медсестру, а сам придивляюся. Скрізь у кімнаті пляшки, якісь речовини, терези, пробірки, а запах… здається, фіалок. «То дасте гроші?» – запитав я. Він сказав, що подумає. Тоді я спитав напряму, чи не робить він якихось дослідів. Відповідає, що робить. «І давно?» – питаю я. Він розізлився. «Давно, чорти б вас взяли!» – «О!» – тільки й кажу я. Він і так уже кипів, а тут розпалився ще більше. Йому дали якийсь рецепт, і той рецепт надзвичайно важливий; який саме рецепт – він не сказав. «Медичний?» – спитав я. «А нащо вам це?» Я вибачився. Він пирхнув зверхньо, кашлянув і гайда розповідати далі. Він прочитав рецепт, у тому було п’ять складових частин, відклав його й відвернувся. У кімнаті було відчинено вікно, і протяг здмухнув папірець. Він помітив, як щось полетіло. Кинувся до каміна, та папірець уже згорів, тільки того, що попіл витягло в димар. Він махнув рукою…

– І що?

– А руки нема! Рукав порожній! Я подумав, що він каліка й носить коркову руку, а зараз саме відчепив її. Та потім подумав: ні, щось не так. Хто ж підтримує рукав зсередини, не даючи стулятись, коли там нічого нема? А там не було нічого, певна річ. Анічогісінько. Я бачив приблизно до ліктя, і там була тільки порожнеча, мені було видно крізь дірку в рукаві. «Боже!» – скрикнув я тоді, а він спинився, втупився в мене своїми окулярами, а потім теж поглянув на рукав.

– І що?

– І все. Він нічого не сказав, тільки подивився на рукав і швидко засунув його у кишеню. «Я казав, здається, що рецепт згорів?» – і кахикає запитально. «Слухайте, – спитав я, – як же ви рухаєте порожнім рукавом?» – «Порожнім рукавом?» – «Авжеж, – кажу я, – порожнім». – «А хіба він порожній? Ви хіба бачили, що він порожній?» Він підвівся, я й собі. Він повільно ступив три кроки й підійшов зовсім близько до мене. Сопів так люто! Та я не злякався; нехай мене повісять, коли його забинтована голова та окуляри не налякають на смерть будь-кого! «Так кажете, рукав порожній?» – питає він. «Звичайно, порожній, – відповідаю я. А справді, дуже важко було витримати його погляд! Він тоді спокійно витяг рукав з кишені і підвів руку до мене, показуючи. І так повільно! Що ж, я зазирнув усередину. Дивився немов цілу вічність. «Ну, що ж, – кажу, а сам відкашлююсь, – там нічого немає». Треба ж було щось казати, та й страх мене взяв. Він повільно-повільно – ось так – простяг руку, поки від рукава до мого обличчя залишилось не більше шести дюймів… Моторошно дивитись, як наближається порожній рукав… І тоді…