Герберт Уэллс - Війна світів. Невидимець [збірник]

– Що?

– І тоді щось, немов великий і вказівний пальці, стиснуло мені носа.

Бантінґ розреготався.

– Але ж там нічого не було! – вигукнув Кас майже в істериці. – Вам добре сміятись, а я так злякався, що вдарив по тому рукаві, розвернувся та й бігом із кімнати…

Кас замовк. Сумнівів не було – лікар і справді дуже переляканий. У розпачі він повернувся й випив іще склянку дешевого хересу, яким частував його вікарій.

– І коли я вдарив по рукаві, – продовжив Кас, – враження було таке, ніби я вдарив по руці. Але руки в нього не було! Там не було навіть і натяку на руку!

Містер Бантінґ замислився, дивлячись на лікаря з недовірою.

– Надзвичайно, – серйозно сказав нарешті містер Бантінґ, замислившись. – Справді надзвичайно, – повторив він з притиском.

Відомості про цю подію надходили головним чином від вікарія та його дружини. Трапилась вона в день клубного свята, що традиційно відзначають в Айпінґу.

На світанку місіс Бантінґ зненацька прокинулася – їй здалося, що двері спальні відчинилися і потім знов зачинилися.

Спершу вона не стала будити чоловіка, а сіла в ліжку і прислухалася. Вона ясно почула, як хтось босими ногами вийшов із суміжної кімнати й коридором ішов до сходів. Переконавшись у тому, що в домі перебуває хтось чужий, місіс Бантінґ відразу ж розбудила містера Бантінґа.

Той, не запалюючи світла, надягнув окуляри, пеньюар дружини, взув капці і вийшов на сходовий майданчик. Він добре почув, як унизу хтось порався біля столу в його кабінеті, а потім чхнув.

Містер Бантінґ повернувся до спальні, узяв кочергу – кращої зброї в нього не було – і якомога тихіше спустився вниз, а місіс Бантінґ вийшла на сходи.

Було близько четвертої ранку, і темрява вже розсіювалась. У коридор пробивалося бліде світло, але двері кабінету були ще темні. Було тихо, тільки ледь чутно поскрипували східці під ногами містера Бантінґа та чувся легенький шурхіт у його кабінеті. Щось клацнуло, почувся такий звук, ніби хтось висував шухляду столу, і зашелестіли папери. Хтось вилаявся, черкнув сірником, і кабінет залило жовтаве світло. Містер Бантінґ уже був у коридорі і у дверний отвір побачив свій стіл з висунутою шухлядою та свічку, що горіла на ньому. Але злочинця не було видно. Вікарій стояв у коридорі, не знаючи, що робити, а бліда й напружена місіс Бантінґ повільно спускалася по сходах. Сміливості вікарієві додавало тільки те, що він був певен: злодієм був місцевий мешканець.

Містер і місіс Бантінґ почули дзенькіт монет і зрозуміли, що злочинець знайшов їхні заощадження – два фунти і десять шилінгів.

Містер Бантінґ спромігся до рішучих дій. Він міцніше стиснув у руці кочергу, увійшов до кімнати, а слідом за ним увійшла місіс Бантінґ.

– Здавайся! – гукнув містер Бантінґ і розгублено спинився: у кабінеті не було жодної душі.

Проте відчуття, що в кімнаті все ж таки хтось є, посилювалося. Вікарій з дружиною постояли ще півхвилини, ледве переводячи подих, а потім місіс Бантінґ подивилася за ширмами, а містер Бантінґ – під столом. Потім місіс Бантінґ відгорнула завісу на вікні, а містер Бантінґ оглянув димар каміна й постукав по ньому кочергою.

Місіс Бантінґ зазирнула в кошик для паперів, а містер Бантінґ відкрив ящик із вугіллям. Нарешті вони запитально перезирнулися.

– Присягаюся… – почав містер Бантінґ.

– А свічка! – вигукнула місіс Бантінґ. – Хто засвітив свічку?

– А шухляда! – вигукнув містер Бантінґ. – І гроші зникли!

Місіс Бантінґ квапливо підійшла до дверей.

– З усіх незвичайних випадків…

У коридорі почулося голосне чхання. Містер і місіс Бантінґ метнулися з кабінету, і тієї ж миті грюкнули кухонні двері.

– Принеси мені свічку! – сказав містер Бантінґ і рушив уперед. Було чутно, як хтось, кваплячись, відсунув засув.

Зазирнувши в кухню, господарі побачили, що двері заднього входу розчиняються і в передсвітанковій темріяві видно темну зелень саду. Містер Бантінґ готовий був присягтися, що з дверей ніхто не виходив. Але двері відчинились, хвилину стояли розчинені, а потім з грюкотом зачинилися. Від подуву повітря свічка, яку принесла місіс Бантінґ, блимнула й спалахнула яскравіше… Минула добра хвилина, перше ніж вони ввійшли в кухню.

Там не було нікого. Вони знову замкнули задній вхід, оглянули всю кухню, комору і нарешті спустилися до льоху. Та хоч як вони шукали, у будинку не було жодної живої душі.

Настав день. Вікарій і його дружина сиділи на першому поверсі у своєму дивному вбранні і все не могли оговтатися після нічної події, а поряд з ними досі горіла свічка.