– Він не хоче допомоги, каже він, – сказав він у відповідь на запитання дружини. Краще візьмімо його багаж.
– Він повинен був припекти рану відразу, – сказав Гакстер, – особливо якщо почалося запалення.
– Я б застрелила цього собаку, – сказала якась леді.
Раптом пес знову загарчав.
– Ходімо, – гукнув чийсь сердитий голос у дверях, там стояв закутаний незнайомець з піднятим коміром. – Що швидше я отримаю речі, то краще, я буду дуже радий.
Штани і рукавички він змінив.
– Усе гаразд, сер? – спитав Фіренсайд. – Мені дуже шкода.
– Нічого, – сказав незнайомець. – Шкіру не подряпано. Покваптеся краще з речами.
І він тихо вилаявся – так запевняв містер Голл.
Щойно перший ящик було принесено до вітальні, незнайомець кинувся до нього і почав розпаковувати, причому розтрушував солому на килим. У ящику були різні пляшки: маленькі, опуклі, видовжені, циліндричні, круглі, великі й маленькі, зелені та білі, у них були порошки, біла та кольорова рідина, на деяких було написано «Отрута», були пляшки з затичками скляними, корковими, дерев’яними, пляшки з-під вина, пляшки з-під олії. Незнайомець розставляв їх рядами на шафі, на каміні, на столі, на підлозі, на полицях – скрізь. Навіть аптека в Бремблгерсті не мала такої кількості пляшок. Це було приголомшливо. Нарешті спорожніли всі шість ящиків, а по всій підлозі й по всьому столу було розкидано солому. У ящиках було також багато пробірок, а в одному з них лежали терези, старанно укутані.
Незнайомець підійшов до вікна й почав працювати, не звертаючи уваги ні на шар соломи під ногами, ні на камін, вогонь у якому майже згас, ні на ящик з книжками, який залишався надворі, ні на решту багажу.
Коли місіс Голл принесла обід, незнайомець був настільки захоплений переливанням рідини з пляшок у пробірки, що не помітив її присутності. Вона замела солому і поставила на стіл тацю зі столовим приладдям. Через стан, у якому опинилася підлога, вона була трохи роздратована. Незнайомець озирнувся, але відразу повернув голову назад. Місіс Голл помітила, що він був без окулярів (вони лежали поруч на столі), і їй здалося, що очні западини в нього дуже глибокі. Незнайомець відразу надягнув окуляри і тільки по тому повернувся обличчям до неї. Місіс Голл уже намірилася висловити незадоволення, але гість випередив її.
– Я прошу вас не заходити до кімнати без стуку, – сказав він роздратовано.
– Здається, я стукала…
– Може, й стукали. Проте, коли я працюю – а мої дослідження надзвичайно важливі, – найменша перешкода… скрипіння дверей… Я прошу вас…
– Звичайно, сер. Ви можете зачинятися на ключ.
– Справді, – промовив незнайомець.
– Але солома, сер… Насмілюся сказати…
– Ні. Не кажіть нічого. Якщо солома вас непокоїть, внесіть її до рахунку.
І він пробурмотів іще кілька слів, місіс Голл здалося, що він вилаявся.
Місіс Голл дуже хвилював його дивний вигляд: він здавався войовничим і запальним, коли тримав у руках пляшку і пробірку. Та місіс Голл, жінка рішуча, все ж таки насмілилася сказати:
– Тоді, сер, скільки, на вашу думку…
– Шилінг… Шилінга вистачить? Внесіть до рахунку шилінг.
– Добре, – відповіла місіс Голл, застеляючи стіл скатертиною. – Якщо це вас задовольняє, то…
Він сів у крісло, обернувшись до неї піднятим коміром.
До вечора він працював, замкнувшись у кімнаті, і, за свідченням місіс Голл, майже в цілковитій тиші. Тільки один раз почувся дзенькіт пляшок, що стукались одна об одну, неначе трусили стіл, і брязкіт пляшки, кинутої на підлогу. Потім почулися швидкі кроки кімнатою. Непокоячись, місіс Голл підійшла до дверей і прислухалась, але постукати не наважилась.
– Не виходить! – вигукнув її пожилець, ніби у нестямі. – Не виходить! Триста тисяч, чотириста тисяч! Безліч! Дурень! Це може забрати все життя… Але терпіння! Терпіння! Дурень і брехун!
У буфетній почулись чиїсь важкі кроки, і місіс Голл довелося відійти від дверей. Коли вона повернулась, у кімнаті було тихо, тільки поскрипувало крісло незнайомця та іноді чувся дзенькіт пляшок. Все скінчилося. Гість працював.
Принісши йому чай, місіс Голл побачила під дзеркалом побите скло й жовтувату пляму. Вона звернула на це увагу незнайомця.
– Внесіть до мого рахунку! – скричав той. – І, прошу, заради Бога, не заважайте мені. Коли помітите щось, вносьте до рахунку.
І він знову почав щось нотувати у зошиті.
– Маю щось розповісти вам, – сказав Фіренсайд таємничим голосом.
Читать дальше