Герберт Уэллс - Війна світів. Невидимець [збірник]

– Він не хоче допомоги, каже він, – сказав він у відповідь на запитання дружини. Краще візьмімо його багаж.

– Він повинен був припекти рану відразу, – сказав Гакстер, – особливо якщо почалося запалення.

– Я б застрелила цього собаку, – сказала якась леді.

Раптом пес знову загарчав.

– Ходімо, – гукнув чийсь сердитий голос у дверях, там стояв закутаний незнайомець з піднятим коміром. – Що швидше я отримаю речі, то краще, я буду дуже радий.

Штани і рукавички він змінив.

– Усе гаразд, сер? – спитав Фіренсайд. – Мені дуже шкода.

– Нічого, – сказав незнайомець. – Шкіру не подряпано. Покваптеся краще з речами.

І він тихо вилаявся – так запевняв містер Голл.

Щойно перший ящик було принесено до вітальні, незнайомець кинувся до нього і почав розпаковувати, причому розтрушував солому на килим. У ящику були різні пляшки: маленькі, опуклі, видовжені, циліндричні, круглі, великі й маленькі, зелені та білі, у них були порошки, біла та кольорова рідина, на деяких було написано «Отрута», були пляшки з затичками скляними, корковими, дерев’яними, пляшки з-під вина, пляшки з-під олії. Незнайомець розставляв їх рядами на шафі, на каміні, на столі, на підлозі, на полицях – скрізь. Навіть аптека в Бремблгерсті не мала такої кількості пляшок. Це було приголомшливо. Нарешті спорожніли всі шість ящиків, а по всій підлозі й по всьому столу було розкидано солому. У ящиках було також багато пробірок, а в одному з них лежали терези, старанно укутані.

Незнайомець підійшов до вікна й почав працювати, не звертаючи уваги ні на шар соломи під ногами, ні на камін, вогонь у якому майже згас, ні на ящик з книжками, який залишався надворі, ні на решту багажу.

Коли місіс Голл принесла обід, незнайомець був настільки захоплений переливанням рідини з пляшок у пробірки, що не помітив її присутності. Вона замела солому і поставила на стіл тацю зі столовим приладдям. Через стан, у якому опинилася підлога, вона була трохи роздратована. Незнайомець озирнувся, але відразу повернув голову назад. Місіс Голл помітила, що він був без окулярів (вони лежали поруч на столі), і їй здалося, що очні западини в нього дуже глибокі. Незнайомець відразу надягнув окуляри і тільки по тому повернувся обличчям до неї. Місіс Голл уже намірилася висловити незадоволення, але гість випередив її.

– Я прошу вас не заходити до кімнати без стуку, – сказав він роздратовано.

– Здається, я стукала…

– Може, й стукали. Проте, коли я працюю – а мої дослідження надзвичайно важливі, – найменша перешкода… скрипіння дверей… Я прошу вас…

– Звичайно, сер. Ви можете зачинятися на ключ.

– Справді, – промовив незнайомець.

– Але солома, сер… Насмілюся сказати…

– Ні. Не кажіть нічого. Якщо солома вас непокоїть, внесіть її до рахунку.

І він пробурмотів іще кілька слів, місіс Голл здалося, що він вилаявся.

Місіс Голл дуже хвилював його дивний вигляд: він здавався войовничим і запальним, коли тримав у руках пляшку і пробірку. Та місіс Голл, жінка рішуча, все ж таки насмілилася сказати:

– Тоді, сер, скільки, на вашу думку…

– Шилінг… Шилінга вистачить? Внесіть до рахунку шилінг.

– Добре, – відповіла місіс Голл, застеляючи стіл скатертиною. – Якщо це вас задовольняє, то…

Він сів у крісло, обернувшись до неї піднятим коміром.

До вечора він працював, замкнувшись у кімнаті, і, за свідченням місіс Голл, майже в цілковитій тиші. Тільки один раз почувся дзенькіт пляшок, що стукались одна об одну, неначе трусили стіл, і брязкіт пляшки, кинутої на підлогу. Потім почулися швидкі кроки кімнатою. Непокоячись, місіс Голл підійшла до дверей і прислухалась, але постукати не наважилась.

– Не виходить! – вигукнув її пожилець, ніби у нестямі. – Не виходить! Триста тисяч, чотириста тисяч! Безліч! Дурень! Це може забрати все життя… Але терпіння! Терпіння! Дурень і брехун!

У буфетній почулись чиїсь важкі кроки, і місіс Голл довелося відійти від дверей. Коли вона повернулась, у кімнаті було тихо, тільки поскрипувало крісло незнайомця та іноді чувся дзенькіт пляшок. Все скінчилося. Гість працював.

Принісши йому чай, місіс Голл побачила під дзеркалом побите скло й жовтувату пляму. Вона звернула на це увагу незнайомця.

– Внесіть до мого рахунку! – скричав той. – І, прошу, заради Бога, не заважайте мені. Коли помітите щось, вносьте до рахунку.

І він знову почав щось нотувати у зошиті.

– Маю щось розповісти вам, – сказав Фіренсайд таємничим голосом.