Герберт Уэллс - Війна світів. Невидимець [збірник]

– У мене залишився багаж, – сказав він, – на станції Бломблгерст.

І він запитав її, як можна за ним, а потім досить чемно схилив забинтовану голову на знак подяки за пояснення.

– Завтра? – сказав він. – Немає швидкої доставки?

І, здається, дуже засмутився, коли вона відповіла «ні». Чи вона впевнена? Немає жодної людини з візком, яка може доставити багаж?

Місіс Голл не відмовлялась відповідати на його запитання, і почалася розмова.

– Тут дуже крута дорога, сер, – сказала вона у відповідь на запитання про візок, а потім, згадавши, мовила: – Тут був нещасний випадок, понад рік тому. Перекинувся екіпаж. Усі загинули, крім кучера. Нещасний випадок, сер, – це ж один момент, чи не так?

Але гостя не так легко було розговорити.

– Певно, – сказав він крізь хустку, спокійно дивлячись на неї крізь непроникні окуляри.

– Але часу, щоб одужати, потрібно багато, чи не так? Колись син моєї сестри порізав руку косою, спіткнувся і впав на неї, і – благослови Боже! – він три місяці ходив із зав’язаною рукою, сер. Ви не повірите. Я тепер так боюся коси, сер!

– Я цілком можу зрозуміти це, – сказав гість.

– Він боявся, що доведеться робити операцію… так йому було погано, сер.

Приїжджий уривчасто засміявся, але, здавалося, проковтнув сміх.

– Невже? – спитав він.

– Так, сер. І не до сміху було тим, хто доглядав його, а моя сестра все возилася зі своїми малюками… Забинтовувати, сер, розбинтовувати. Отже, насмілюся сказати, сер…

– Дайте мені сірники, – раптом різко сказав гість. – Моя люлька згасла.

Міссіс Голл ураз замовкла. Це було, звичайно, неввічливо з його боку – отак урвати її після того, що вона йому розповіла. Вона здивовано поглянула на нього, проте згадала про два соверени і пішла по сірники.

– Спасибі, – сказав він, коли вона принесла їх, відвернувся від неї і знову втупився у вікно.

Очевидно, він був надто чутливий до теми операцій та бинтів. Вона так і не насмілилася сказати те, що хотіла, його поведінка розсердила її, і Міллі добряче перепало того дня.

Приїжджий залишався у вітальні до четвертої години, не даючи приводу для візитів. Здебільшого він сидів у темряві перед каміном, курив люльку – можливо, дрімав.

Раз чи два можна було почути, як він перегрібає вугілля, і було чутно, як він хвилин зо п’ять походжав по кімнаті. Здавалося, він розмовляє сам з собою. Потім крісло заскрипіло – він знову сів.

О четвертій годині, коли вже було досить темно, місіс Голл зібралася на силі, щоб піти і запитати гостя, чи хоче він чаю, до буфетної прийшов Тедді Генфрі, годинникар.

– Мій Боже! Місіс Голл, – сказав він, – яка жахлива погода для тонких чобіт!

На вулиці падав сніг.

Місіс Голл погодилася і помітила у нього в руках сумку з інструментами.

– Містере Тедді, – сказала вона, – коли ви вже тут, я буду рада, якщо ви подивитеся старий годинник у вітальні. Він іде і правильно вибиває час, але годинна стрілка завжди стоїть на шостій.

Вона провела Тедді Генфрі до вітальні, постукала у двері й увійшла.

Коли вона відчинила двері, її гість сидів у кріслі перед каміном і, здавалося, дрімав, звісивши перев’язану голову. Єдиним світлом у кімнаті було червоне зарево від вогню. Обличчя незнайомця було опущене. Усе було тьмяним, непевним і незрозумілим, тим більше що очі їй були засліплені після яскравого освітлення в буфетній. На мить їй здалося, що рот незнайомця – величезний, неймовірних розмірів, він ніби поглинув усю нижню частину його обличчя. Це відчуття тривало лише мить: біла пов’язка на голові, жахливо вирячені очі, і цей величезний рот. Потім гість заворушився, почав підніматися в кріслі, підняв руку. Вона відчинила двері ширше, щоб у кімнаті було світліше, і побачила його виразніше, з хусткою, що, як і раніше, закривала його обличчя. Тіні ввели її в оману…

– Ви не заперечуєте, сер, цей чоловік подивиться на годинник, сер? – запитала вона, оговтавшись від миттєвого шоку.

– Подивиться на годинник? – сказав він, дивлячись сонно, а потім, немов приходячи до тями: – Звичайно.

Місіс Голл пішла за лампою, а гість встав і потягнувся. Потім з’явилося світло, і містер Тедді, ввійшовши, побачив забинтовану людину. Він, за його власними словами, «сторопів».

– Добридень, – сказав незнайомець, як потім висловився містер Генфрі, «ніби лобстер».

– Я сподіваюся, – сказав містер Генфрі, – що не заважаю.

– Та нічого, – сказав незнайомець. – Хоча я вважав, – сказав він, звертаючись до місіс Голл, – що цей номер дійсно для мого особистого використання.