Герберт Уэллс - Війна світів. Невидимець [збірник]

До появи марсіанського циліндра всі вважали, що у космічному просторі, за межами нашої планети, життя немає. Тепер ми вже прозорливіші, наш розум сягнув далеко вперед. Якщо марсіани досягли Венери, на це здатні й люди. Коли повільне охолодження Сонця зробить Землю непридатною для життя (а колись же це таки станеться!), може, нитка життя, що почалася тут, перекинеться на іншу планету і вкриє її своєю мережею? І, може, ми будемо першопрохідцями, що заселять її?

Я уявляю, як із крихітної Землі, розташованої в Сонячній системі, життя поступово поширюється по всіх незаселених просторах Всесвіту…

Але це далека мрія. Може статися й по-іншому. Можливо, перемога над марсіанами – тільки тимчасова. Можливо, майбутнє належить їм, а не нам?

Мушу сказати, що страшні небезпеки, які довелося пережити, породили в мені почуття непевності. Буває, що, сидячи у своєму кабінеті й пишучи при світлі лампи, я раптом бачу, як унизу горить нещодавно зелена долина, відчуваю, що будинок порожній і покинутий. А інколи я йду по Байфліт-роуд, повз мене проїжджають екіпажі, робітники на велосипедах, різники на візках, діти біжать до школи, і раптом усе вкривається туманом, і мені ввижається, що ми з артилеристом знову крадькома йдемо у спеці й тиші і що саме ця реальність справжня… А то сниться мені чорний пил, що вкриває спорожнілі вулиці й понівечені, пошматовані, обгризені собаками трупи, які щось бурмочуть. Потім до мене приходять дивні людські подоби, що згодом розпливаються, і я прокадаюся в темряві, почуваючись холодним і розбитим.

Я їду до Лондона бачу заклопотаний натовп, і мені здається, що це привиди минулого, які я бачив спустошеними, привиди мертвого міста, пародія на давно вмерле життя.

Дивно стояти на Примроз-Гіллі, вкритому димом і туманом, і бачити сизе нагромадження будинків в імлі, людей, що спокійно прогулюються собі, екскурсантів біля марсіанської машини, чути веселі дитячі крики і згадувати той останній час, той світанок великого дня, коли все це було німе, оголене і таке яскраве…

Та найдивовижніше тримати в руці руку дружини і згадувати, як ми вважали одне одного загиблими.

Незнайомець з’явився на початку лютого, коли був пронизливий вітер і заметіль, останній снігопад в році, із залізничної станції Бломблгерст. У руці, затянутій у рукавичку, він ніс маленьку чорну валізу. Він був закутаний з голови до ніг, і край його м’якого фетрового капелюха ховав кожен дюйм його обличчя, окрім блискучого кінчика носа. Сніг лежав на його плечах і грудях. Він ввалився у готель «Карета й коні» більше мертвий, ніж живий, і кинув валізу на підлогу.

– Вогню, – крикнув він, – в ім’я людського милосердя! Номер і вогню!

Він струсив з себе сніг і пішов за місіс Голл у її кабінет, щоб обговорити ціну. Не торгуючись і кинувши на стіл пару соверенів, він замовив собі кімнату.

Місіс Голл запалила вогонь і залишила незнайомця там, поки сама готувала йому їжу. Гість взимку був нечуваною удачею, а вже гість, який не торгується, – і поготів, тож вона вирішила показати себе гідною такого щастя. Щойно бекон було підсмажено і Міллі, мляву служницю, пришвидшено кількома влучними презирливими словами, вона принесла у вітальню скатертину, тарілки та склянки і почала розкладати їх з максимальною делікатністю. Вона здивувалася, побачивши, що, хоча вогонь горів добре, гість досі був у пальто й капелюсі, стояв спиною до неї і дивився у вікно на сніг у дворі. Його руки в рукавичках були стиснуті за спиною, і він, здавалося, поринув у роздуми. Вона зауважила, що сніг, який обсипав його плечі, тане й капає на килим.

– Чи можу я взяти ваші капелюх та пальто, сер, – спитала вона, – і дати їм висохнути на кухні?

– Ні, – сказав він, не обертаючись.

Вона не була впевнена, що правильно почула, тож намірилася повторити запитання.

Він повернув голову і глянув на неї через плече.

– Я волію, щоб вони залишилися при мені, – сказав він з акцентом, і вона помітила, що він носив великі сині окуляри і мав густі бакенбарди, які спускалися за його комір і повністю приховували обличчя та щоки.

– Дуже добре, сер, – сказала вона. – Як скажете. Ще трохи, і в кімнаті потеплішає.

Він нічого не відповів і знову відвернувся від неї, а місіс Голл, відчуваючи, що її розмови несвоєчасні, поспіхом накрила на стіл та вишмигнула з кімнати. Коли вона повернулася, він все ще стояв, наче кам’яна статуя, його спина згорбилася, він опустив криси капелюха і ті прикривали його обличчя і вуха.