Герберт Уэллс - Війна світів. Невидимець [збірник]

Кругом, ніби дивом врятований від знищення, стелився великий батько світових міст. Ті, хто бачив Лондон тільки під звичним покровом диму, навряд чи можуть уявити собі оголену красу його пустельних, безмовних вулиць. На схід, над почорнілими руїнами Альберт-терас і розщепленим церковним шпилем, серед безхмарного неба сяяло сонце. Подекуди якась грань білої покрівлі заломляла промінь і виблискувала сліпучим світлом. Сонце робило таємничо принадними навіть винні склади біля вокзалу і великі залізничні шляхи, де колись блищали чорні рейки, а тепер червоніли смуги двотижневої іржі.

На північ простягалися Кілбері і Гемпстед – цілий масив будинків у синюватому серпанку; на заході гігантське місто було також повите серпанком; на півдні, за марсіанами, зменшені відстанню, видніли зелені хвилі Ріджент-парку, Ленгхем-готель, купол Альберт-голу, величезні будівлі на Бромптон-роуд, а вдалині неясно вимальовувалися зубчасті руїни Вестмінстера. У блакитній далині піднімалися пагорби Серрею і блищали, як дві срібні колони, вежі Кристал-Паласу. Купол собору Святого Павла чорнів на тлі сходу. Я помітив, що на західній стороні його зяяла велика пробоїна.

Я стояв і дивився на це море будинків, фабрик, церков, тихих, самотніх і покинутих; я думав про надії і зусилля, про незліченні життя, загублені на будівництві цієї твердині людства, і про миттєве, невідворотне руйнування, що спіткало їх. Коли я зрозумів, що морок відлинув, що люди знову можуть жити на цих вулицях, що це рідне мені величезне мертве місто знову оживе і поверне свою міць, я мало не заплакав від хвилювання.

Муки скінчилися. З цього дня почалося зцілення. Люди, що залишилися живими, розсіяні по країні, без вождів, без законів, без їжі, як стадо без пастуха, тисячі тих, які відплив за море, повертатимуться; пульс життя щомиті сильніше битиметься на пустельних вулицях і площах. Хоч який страшний був розгром, разючу руку зупинено. Ці сумні руїни, почорнілі скелети будинків, що похмуро стирчать на сонячному пагорбі, скоро почують стук молотків, дзвін інструментів.

Тут я звів руки до неба, дякуючи Богу.

Через якийсь рік, думав я, через рік… Потім, немов щось вдарило, я раптом згадав про себе, про дружину, про наше щасливе життя, яке ніколи вже не повернеться…

Тепер я повинен повідомити вам дивовижний факт. Утім, це, можливо, і не так дивовижно. Я пам’ятаю ясно, чітко все, що робив того дня до моменту, коли стояв на вершині Примроз-Гіллу і зі сльозами на очах дякував Богові. А потім у пам’яті моїй пробіл… Я не пам’ятаю, що сталося протягом наступних трьох днів. Мені говорили, що я не перший відкрив загибель марсіан, що кілька таких самих, як я, блукачів дізналися про неї ще вночі. Перший, виявивши це, вирушив до Сент-Мартінес-ле-Гран, і в той час, коли я сидів у візницькій будці, примудрився послати телеграму в Париж. Звідти радісна звістка облетіла весь світ; тисячі міст, задубілі від жаху, миттєво освітилися яскравими вогнями ілюмінацій. Коли я стояв на краю ями, про загибель марсіан було вже відомо в Дубліні, Единбурзі, Манчестері, Бірмінгемі. Люди плакали і кричали з радощів, кидали роботу, обнімалися і потискали один одному руки; поїзди, що йшли до Лондона, були переповнені вже у Крю. Церковні дзвони, що мовчали два тижні, калатали по всій Англії. люди на велосипедах, схудлі, розпатлані, носилися по путівцях, кричачи, повідомляючи виснаженим, зневіреним біженцям про неочікуваний порятунок. А їжа? Через Ла-Манш, Ірландським морем, через Атлантику поспішали до нас на допомогу кораблі, навантажені зерном, хлібом і м’ясом. Здавалося, всі судна світу прагнули потрапити до Лондона. Про все це я нічого не пам’ятаю. Я не витримав випробування, і мої розум затьмарився. Отямився я в будинку якихось добрих людей, які підібрали мене на третій день; я бродив вулицями Сент-Джонс-Вуда в повній нестямі, кричачи і плачучи. Вони розповідали мені, що я співуче викрикував безглузді слова: «Остання людина, що залишилася в живих, ура! Остання людина, що залишилася в живих!»

Обтяжені власними турботами, ці люди (я не можу назвати їх тут на ймення, хоча дуже хотів би подякувати їм) не покинули мене напризволяще, прихистили і надали допомогу.

Ймовірно, вони дізналися дещо протягом тих днів, коли я лежав без пам’яті. Коли я отямився, вони обережно повідомили мені все, що їм було відомо про долю Лезерґеда. Через два дні після того, як я потрапив в пастку в руїнах будинку, він був знищений разом з усіма жителями одним з марсіан. Марсіанин змів місто з лиця землі без жодного приводу – так хлопчисько розоряє мурашник. Я був самотній, і вони були дуже уважні до мене. Я був самотній і вбитий горем, і вони сумували разом зі мною. Я залишався у них іще чотири дні після одужання. Весь цей час я відчував невиразне бажання, яке дедалі посилювалося, – поглянути ще раз на те, що залишилося від колишнього життя, яке здавалося мені таким щасливим і світлим. Це було безрадісне бажання справити тризну по своєму минулому. Вони відмовляли мене. Вони щосили намагалися змусити мене відмовитися від цієї ідеї. Але я не міг більше опиратися непереборному потягу; обіцяючи повернутися, я зі сльозами на очах попрощався з новими друзями і побрів вулицями, які нещодавно були такими темними і пустельними. Тепер вулиці стали людними, подекуди навіть були відчинені магазини; я помітив фонтан, із якого била вода.