Герберт Уэллс - Війна світів. Невидимець [збірник]

Я закурив сигару і пішов нагору подивитися на зелені вогні, про які він мені розповідав і які горіли вздовж пагорбів Гайгет.

Я бездумно вдивлявся в долину. Північні пагорби були занурені в морок; близько Кенсінгтона світилося заграва, іноді оранжево-червоний язик вогню виривався догори і пропадав у темній синяві ночі. Лондон був оповитий темрявою. Незабаром я помітив поблизу якийсь дивний світ, блідий, фіолетово-червоний, тремтливий на нічному вітрі.

Спочатку я не міг зрозуміти, що це таке, потім здогадався, що це, мабуть, фосфоресціює червона трава. Я знову почав співставляти явища. Я поглянув на Марс, сяючий червоним вогнем на заході, а потім довго і пильно вдивлявся в темряву, в бік Гемпстеда і Гайгета.

Довго я просидів на даху, згадуючи перипетії цього довгого дня. Я намагався відновити скачки свого настрою, починаючи з молитви минулої ночі і закінчуючи ідіотською грою в карти. Я відчув огиду до себе. Пам’ятаю, як я майже символічним жестом відкинув сигару. Раптом я усвідомив усе своє безумство. Мені здавалося, що я зрадив дружину, зрадив людство. Я глибоко каявся. Я вирішив покинути цього дивного, неприборканого мрійника з його пияцтвом і обжерливістю та йти до Лондона. Там, мені здавалося, я швидше дізнаюся, що роблять марсіани і люди.

Коли нарешті зійшов місяць, я стояв на даху.

Покинувши артилериста, я спустився з пагорба і пішов по Хай-стрит через міст до Ламбета. Червона трава ще буйно росла й оплітала весь міст; втім, її стебла вже вкрилися білуватим нальотом. Згубна хвороба швидко поширювалася.

На розі вулиці, що вела до вокзалу, валялася людина, брудна, як сажотрус. Чоловік був живий, але п’яний як чіп, так що навіть не міг говорити. Я нічого не домігся від нього, крім лайки та спроб вдарити мене.

Я відійшов, вражений диким виразом його обличчя.

За мостом, на дорозі, лежав шар чорного пилу, який товстішав у міру наближення до Фулхему. На вулицях була мертва тиша. У булочній я знайшов трохи хліба, правда, він був кислий, черствий і позеленів, але залишався цілком їстівним. Далі до Уолхем-Гріну на вулицях чорного пилу не було, і я пройшов повз білі будинки, що горіли. Навіть тріск пожежі здався мені приємним. Ще далі, близько Бромптона, на вулицях знову панувала мертва тиша.

Тут я знову побачив чорний пил на вулицях і мертві тіла. всього на протягом Фулхем-роуд я нарахував близько дванадцяти трупів. Вони були напівзасипані чорним пилом, лежали, очевидно, багато днів; я квапливо обходив їх. Деякі були обгризені собаками.

Там, де не було чорного пилу, місто мало абсолютно такий самий вигляд, як звичайної неділі: магазини зачинені, будинки замкнені, штори спущені, навкруг тихо і безлюдно. У багатьох місцях були видні сліди пограбування – здебільшого у винних і гастрономічних магазинах. У вітрині ювелірного магазина скло було розбите, але, очевидно, злодію завадили: золоті ланцюжки і годинник валялися на бруківці. Я навіть не нахилився підняти їх. В одному під’їзді на сходах лежала жінка в лахмітті, звішена рука її була розсічена, кров залила дешеву темну сукню. У калюжі стирчала велика розбита пляшка шампанського. Здавалося, що жінка спить, але вона була мертва.

Що далі я заглиблювався в Лондон, то тяжчою ставала тиша. Але це було не мовчання смерті, а скоріше тиша напруженого очікування.

Щохвилини теплові промені, що сипали на північно-західну частину столиці і знищили Ілінг та Кілберн, могли торкнутися і цих будинків і перетворити їх на руїни. Це було покинуте, приречене місто…

У Південному Кенсінгтоні чорного пилу і трупів на вулицях не було. Тут я вперше почув виття. Я не відразу зрозумів, що це таке. Це було безперервне жалібне чергування двох нот… Коли я йшов вулицями на північ, виття ставало дедалі голосніше; будівлі, здавалося, то заглушали його, то посилювали. Особливо гучним воно було на Ексибішн-роуд. Я зупинився і подивився на Кенсінгтонський парк, прислухаючись до віддаленого дивного виття. Здавалося, всі ці поруйновані будівлі скаржилися на страх і самотність.

Хвилі цього нелюдського плачу розходилися по широкій сонячній вулиці серед високих будівель. Здивовано я повернув до залізної брами Гайд-парку. Я думав зайти в природничо-історичний музей, забратися на вежу і подивитися на парк згори. Потім я вирішив залишитися внизу, де було легше сховатися, і пішов далі по Ексибішн-роуд. Великі будинки обабіч дороги були порожні, мої кроки гучно відлунювали в тиші.