Герберт Уэллс - Війна світів. Невидимець [збірник]

Я не міг змусити себе йти далі.

Звернувши на Сент-Джонс-Вуд-роуд, я побіг до Кілберна, рятуючись від нестерпного мовчання. Я сховався від ночі і тиші у візницькій будці на Харроу-роуд. Я просидів там майже всю ніч. Перед світанком я трохи підбадьорився і під мерехтливими зірками пішов до Ріджент-парку. Я заблукав і раптом побачив у кінці довгої вулиці в досвітніх сутінках химерні обриси Примроз-Гілла. На верхівці, піднімаючись назустріч блідим зіркам, стояв третій марсіанин, так само прямий і нерухомий, як інші.

Я зважився на божевільний вчинок. Краще померти і покінчити з усім. Тоді мені не доведеться вбивати самого себе. І я рішуче попрямував до титана. Підійшовши ближче, я побачив у передранковому світлі зграї чорних птахів, які кружляли навколо ковпака марсіанина. Серце моє закалатало, і я побіг вниз по дорозі.

Я потрапив у зарості червоної трави, яка вкрила Сент-Едмунд-терас, по груди у воді перейшов убрід потік, що стікає з водогону до Альберт-роуд, і вибрався звідти ще до сходу сонця. Величезні купи землі були насипані на гребені пагорба немов для величезного редуту – це було останнє і найбільше укріплення, збудоване марсіанами, і звідти до неба піднімався легенький димок. Пробіг собака. Я відчував, що мій здогад підтвердиться. Вже без усякого страху, тремтячи від хвилювання, я вибіг угору по горбу до нерухомого чудовиська. З-під ковпака звисали в’ялі бурі шматки; їх клювали і рвали голодні птахи. Ще за хвилину я виліз по насипу і стояв на гребені валу – внутрішній майданчик редуту був унизу, піді мною. Він був широкий, з гігантськими машинами, купою матеріалів і дивними спорудами. І серед цього хаосу на перекинутих триногах, на нерухомих багаторуких машинах і просто на землі лежали марсіани, заклякли і безмовні, – мертві! Їх знищила якась згубна бактерія, до боротьби з якою їх організм не був пристосований, так само як була потім знищена червона трава. Після того як всі засоби оборони людства були вичерпані, прибульці були винищені наймізернішими тварюками, якими премудрий Господь населив Землю. Все сталося так, як і я, і багато людей могли б передбачити, якби жах і паніка не затьмарили наш розум. Ці зародки хвороб вже взяли свою данину з людства в доісторичні часи, взяли данину з наших прабатьків-тварин іще тоді, коли життя на Землі тільки починалася. Завдяки природному добору ми розвинули в собі здатність до опору; ми не поступаємося жодній бактерії без наполегливої боротьби, а для багатьох з бактерій, наприклад для тих, що породжують гниття в мертвої матерії, наш організм зовсім не вразливий. На Марсі, очевидно, не існує бактерій, і щойно прибульці почали харчуватися на Землі, наші мікроскопічні союзники взялися до роботи, готуючи їм загибель. Коли я вперше побачив марсіан, вони вже були засуджені на смерть, вони вже повільно вмирали і розкладалися. Це було неминуче. Заплативши мільйонами життів, людина купила собі право жити на Землі, і це право належить їй всупереч всім прибульцям. Воно залишилося б за нею, навіть якби марсіани були в десять разів могутніші. Бо людина живе і вмирає не марно.

Всього марсіан було близько п’ятдесяти; вони валялися в своїй величезній ямі, уражені смертю, яка повинна була здаватися їм загадковою. І для мене в той час смерть їх була незрозуміла. Я зрозумів тільки, що чудовиська, які наводили жах на людей, мертві. На хвилину мені здалося, що повторилася поразка Сеннахеріба, що Господь зглянувся над нами і ангел смерті побив наших ворогів в одну ніч.

Я стояв, дивлячись у яму, і серце моє закалатало від радості, коли сонце, що сходило, освітило мене своїми променями. Яма залишалася в тіні; потужні машини, такі величезні, складні й дивовижні, неземні навіть за формою, піднімалися, точно зачаровані, із тіні назустріч світлу. Ціла зграя собак билася над трупами в глибині ями. У дальньому кінці її лежала велика, пласка, химерних обрисів літальна машина, на якій вони, очевидно, здійснювали пробні польоти в нашій більш щільній атмосфері, коли розкладання і смерть перешкодили ім. Смерть з’явилася якраз вчасно. Почувши каркання птахів, я глянув наверх; переді мною була величезна бойова тринога, яка ніколи більше не буде використовуватися, червоні шматки м’яса, кров з яких капала на перекинуті ослони на вершині Примроз-Гілла.

Я обернувся і глянув униз, де біля підніжжя пагорба, оточеного зграєю птахів, стояли заскочені смертю двоє марсіан, яких я бачив учора ввечері. Один з них помер якраз в ту хвилину, коли передавав щось своїм товаришам; можливо, він помер останнім і сигнали його лунали, поки не перестав працювати механізм. У променях вранішнього сонця блищали вже не шкідливі металеві триноги, вежі блискучого металу…