Він розповів Голлу, як його тітку в Гастінгсі обдурив незнайомець з порожнім гаманцем. У цілому він покинув Голла сповненим смутних підозр.
– Вставай, дівчинко, – сказав Голл конячці. – Я повинен дати цьому лад.
Тедді подибав по дорозі, його голові значно полегшало.
Але Голл так і не зміг дати нічому лад, бо, коли він повернувся додому, йому добряче перепало від дружини за те, що затримався в Сіддербріджі; тож на всі свої м’які запитання він чув лише ухильні відповіді. Але насіння підозри, посіяне Тедді в його душі, проросло.
– Ви, жінки, не все знаєте, – буркнув містер Голл, твердо вирішивши при першій же можливості докладніше дізнатися про пожильця.
І після того як Незнайомець десь о пів на десяту пішов спати, містер Голл войовничо прийшов до вітальні, оглянув меблі і з презирством подивився на математичні обчислення, що їх писав незнайомець на аркуші паперу. Перед сном він доручив місіс Голл пильно стежити за багажем незнайомця, який привезуть завтра.
– Займися своїми справами, – відповіла місіс Голл. – А я буду займатися своїми.
Вона дедалі більше схилялася до того, щоб погодитися з чоловіком, тому що незнайомець, безсумнівно, був надзвичайно дивний, і вона була аж ніяк не впевнена у своєму розумі. Посеред ночі вона прокинулась, бо їй наснилася величезна біла голова, яка прийшла по неї, нескінченна шия і величезні чорні очі. Але, будучи розумною жінкою, вона підкорила свої жахи і знову заснула.
Розділ ІІІ
Тисяча й одна пляшка
Так вийшло, що на двадцять дев’ятий день лютого, на початку відлиги, цей дивний чоловік з’явився невідь-звідки в містечку Айпінґ. Наступного дня прибув багаж… і він був дуже примітний. Було кілька валіз, дійсно потрібних будь-якій звичайній людині, але крім цього там були великі коробки з книжками, товстими книжками, друкованими чи написаними від руки незрозумілим почерком, а ще було багато ящиків, коробок, футлярів, а в них було щось запаковане в солому, і Голл, з цікавістю смикаючи солому, вирішив, що це скляні пляшки. Незнайомець, закутаний у капелюх, пальто і рукавички, нетерпляче чекав на багаж і навіть не глянув на собаку візника Фіренсайда, який обнюхував Голлові ноги.
– Вносьте ящики швидше, – сказав він. – Я й так чекав досить довго.
І він спустився вниз, до візка, наче хотів теж взяти один із ящиків.
Але тільки-но собака Фіренсайда вгледів його, він загарчав і, коли незнайомець спустився по східцях, кинувся просто на його руку.
– Випорю! – закричав Голл, застрибавши, бо він боявся собак, а Фіренсайд закричав: «Лежати!» і схопив батіг.
Вони бачили, як зуби собаки сковзнули по руці, почули удар, побачили, як собака стрибає вбік, а потім вчеплюється в незнайомця, і почули тріск розірваних штанів. Потім тонкий батіг Фіренсайда досяг собаки, і той, скиглячи, з жахом, відступив. Це все тривало близько півхвилини. Ніхто не говорив, усі кричали. Незнайомець швидко глянув на розірвану рукавичку і на ногу, зробив рух, ніби хотів нахилитися, та повернувся і стрімко кинувся вгору по сходах. Вони чули, як він стрімголов ішов по коридору і вгору сходами до своєї кімнати.
– Ах ти! – сказав Фіренсайд з батогом у руці, а собака дивився на нього. – Йди сюди, – сказав Фіренсайд, – я тобі…
Голл стояв роззявивши рота.
– Він його вкусив, – сказав Голл. – Я краще піду подивлюся.
І він побіг слідом за незнайомцем. У коридорі він зустрів місіс Голл.
– Його вкусив Фіренсайдів собака, – сказав він, – треба подивитися.
Він пішов просто нагору. Двері до кімнати незнайомця були прочинені, він відчинив її і ввійшов без церемоній, природно співчуваючи пожильцеві.
Голл помітив, що у повітрі метнулася ніби рука без кисті, а далі видніло обличчя – наче три великі бліді плями на білому тлі, що скидалися на квітку. Потім його боляче вдарило в груди, кинуло назад, і перед самим його носом зачинилися двері. Все сталося так швидко, що Голл не мав часу роздивитись. Якісь непевні тіні, стусан і біль у грудях. Голл стояв на майданчику і дивувався з того, що сталося.
За кілька хвилин він приєднався до гурту, що зібрався перед дверима «Карети й коней». Там був Фіренсайд, який докладно розповідав про те, що трапилося; була місіс Голл, яка казала, що Фіренсайдів собака не повинен кусати її пожильців; був Гакстер, власник універсальної крамниці навпроти, який розпитував про подробиці; був Сенді Воджерс із кузні, що вряди-годи докидав зауваження. Були ще жінки та діти, і всі казали те, що зазвичай кажуть у таких випадках: «Хай би він мене спробував укусити». – «Ніхто не має права тримати таких собак». – «За що він його вкусив?» Містер Голл дивився зі сходів, прислухаючись до їхніх розмов, і йому здавалося неймовірним те, що сталося нагорі. Тим більше його словникового запасу було замало, щоб висловити свої враження.
Читать дальше