Герберт Уэллс - Війна світів. Невидимець [збірник]

– З усіх незвичайних випадків… – знову почав вікарій.

– Он Сузі, – сказала місіс Бантінґ. – Почекаймо, поки вона зайде в кухню, а тоді тікаймо нагору.

Того самого ранку, коли Міллі ще не встигли завантажити роботою, містер і місіс Голл підвелися з ліжка й тихо спустилися до льоху. Вони мали діяти на самоті, і це було пов’язано з міцністю їхнього пива.

Вони зійшли в льох, і місіс Голл зрозуміла, що забула взяти зі спальні пляшку з настоянкою, щоб підмішати її до пива. Вона була головною в цій справі, але цілком природно, що по настоянку пішов містер Голл.

Він піднявся на сходовий майданчик і здивовано помітив, що двері до кімнати незнайомця відчинені.

Голл увійшов до своєї спальні і знайшов пляшку там, де вона й мала бути.

Вертаючись до льоху, він помітив, що засуви на надвірних дверях скинуті і двері зачинені тільки на клямку. У нього майнула думка, що це пов’язано з відчиненою кімнатою пожильця і з припущенням містера Генфрі. Він добре пам’ятав, що напередодні ввечері тримав свічку, коли місіс Голл засувала засуви. Він спинився, у подиві роззявивши рот, і пішов знову нагору з пляшкою в руках. Постукав у двері незнайомця. Відповіді не було. Постукавши ще раз, містер Голл розчинив двері навстіж і ввійшов до кімнати.

Він побачив те, на що очікував. Кімната була порожня. Але найдивнішим йому видалося те, що на стільці й на спинці ліжка лежали одяг і бинти незнайомця. Навіть капелюх висів на спинці ліжка.

Стоячи в кімнаті, Голл чув голос дружини, що долинав з глибини льоху. Вона нетерпеливилася і лютилася, судячи з того, що говорила дуже швидко, роблячи притиски на останніх складах слів.

– Джордже! Ти знайшов те, що мені потрібно?

Містер Голл обернувся до дверей і подався до дружини.

– Дженні! – крикнув він, перехилившись через поручні до льоху, – Генфрі каже правду! Нашого гостя немає в кімнаті. І на надвірних дверях відсунуто засуви.

Місіс Голл, не второпавши, про що йдеться, вирішила сама оглянути кімнату пожильця. Голл, із пляшкою в руці, ішов попереду.

– Його немає, – здивовано казав він, – але одяг його є. І де він може ходити роздягнений? Дуже дивно!

Коли вони піднімалися сходами, обом здавалося, що надвірні двері відчинилися й знову зачинилися. Але, побачивши, що двері зачинені і в коридорі нікого немає, вони не промовили жодного слова. Місіс Голл побігла сходами перша. На сходовому майданчику почулося чхання. Голл, який відстав від дружини на кілька сходинок, подумав, що чхає вона, а місіс Голл була впевнена, що то він. Вона широко розчинила двері до кімнати пожильця і з порога оглядала її.

– Справді диво! – сказала місіс Голл.

Їй здалося, ніби хтось позаду сопить, і вона була дуже здивована, коли, обернувшись, побачила, що містер Голл перебуває ще кроків за десять від неї. Правда, за мить він стояв уже поруч. Місіс Голл нахилилася й обмацала подушку, а потім і всю постіль пожильця.

– Холодна, – врешті сказала вона. – Він устав годину тому, а то й більше.

Тут сталося щось зовсім незвичайне. Постіль зібралася купою у формі стіжка, а потім перестрибнула через спинку ліжка – неначе чиясь рука вхопила її й відкинула вбік. Відразу по цьому крислатий капелюх незнайомця зірвався із спинки ліжка, окреслив у повітрі дугу і плюхнувся просто в обличчя місіс Голл. Потім туди ж полетіла губка з умивальника, а тоді й крісло, скинувши з себе пальто й штани таємничого гостя і заходячись сміхом, що нагадував сміх гостя, затим повернулося всіма своїми ніжками до місіс Голл, мить ніби цілилось, а тоді кинулося на неї. Місіс Голл, верескнувши, намірилася тікати, а ніжки вперлися їй у спину й виштовхали разом із містером Голлом із кімнати.

Двері за їхніми спинами грюкнули й замкнулися на ключ. Стілець і ліжко з хвилину, здавалось, виконували якийсь переможний танець, а потім запала тиша.

Місіс Голл, майже знепритомнівши, впала на руки містера Голла. Він звів дружину, за допомогою Міллі, вниз і дав їй зміцнювального напою.

– То були духи, – сказала місіс Голл. – Я знаю, то були духи. Я читала про них у газетах. Столи та стільці самі починають стрибати і танцювати…

– Ковтни ще трошки напою, Дженні, – попросив містер Голл. – Це допоможе тобі.

– Зачиніть двері! Не пускайте його більше! – кричала місіс Голл. – Я майже здогадуюся… Я мусила знати… Окуляри… Забинтована голова… Не ходить до церкви навіть у неділю… А пляшки… ті пляшки… Навіщо їх стільки порядній людині? Він понапускав у меблі духів. Мої меблі! Мої гарні старі меблі!.. У тому кріслі завжди сиділа моя матуся, коли я була ще дівчинкою. І подумати тільки, тепер це крісло кидається на мене!