Герберт Уэллс - Війна світів. Невидимець [збірник]

У кухні щось тихо вовтузилось, терлося об стіну, посувалося з металевим брязкотом, ніби трясло в’язкою ключів. Потім важке тіло протягнули по підлозі до шпарини. Не стримавшись, я підкрався до дверей і заглянув у кухню. В освітленому сонцем трикутній шпарині я побачив марсіанина в багаторукій машині; він пильно розглядав священикову голову. Я подумав, що він може здогадатися і про мене, оскільки рана була свіжа.

Я навшпиньки повернувся до погреба, тихо зачинив двері й став напомацки якомога тихіше зариватись у вугілля. Раз у раз я завмирав і прислухався, чи не повзе сюди страшне марсіанське щупальце.

Згори знову долинув металевий брязкіт. Марсіанин нишпорив у кухні. Раптом я почув, як щупальце наближається… Ось воно вже в посудомийні… Я сподівався, що марсіанин мене не дістане. Я щиро молився… Щупальце тихенько дряпнуло по дверях. Нестерпне чекання… Намацало клямку. Знайшло двері! Марсіани розуміють, що таке двері!

Щупальце, прововтузившись із хвилину, нарешті відчинило двері.

У темряві я ледве міг розрізнити кінцівку, що скидалася на слонячий хобот. Вона поволі тяглася до мене, обмацуючи стіни, вугілля, дрова, стелю. Вона нагадувала чорного черв’яка, що тицяє туди-сюди сліпою головою.

Щупальце навіть торкнулося мого черевика. Я вкусив себе за руку, щоб не закричати. На мить усе стихло. Я вже думав, що щупальце зникло. Але, несподівано клацнувши, воно щось ухопило і, здається, стало виповзати з погреба. Спершу я не був упевнений… Може, щупальце схопило шматок вугілля й роздивляється його?

Скориставшися з нагоди, я перевернувся на другий бік і прислухався. Я пошепки молився Богу, палко благаючи захисту.

Щупальце знову повільно потяглося до мене. Воно було зовсім близько, шаруділо по стінах, перекидало дрова.

Я причаївся, чекаючи, що буде далі. Раптом щупальце вихопилося з погреба і грюкнуло дверима. Я чув, як воно совалося в комірчині, як торохтіли бляшанки з бісквітами, як розбилася пляшка і знову щось стукнуло в двері погреба. А потім – тиша і безкінечно довга непевність. Виповзло чи ні?

Я вирішив, що виповзло.

Щупальце не поверталося, але я весь десятий день пролежав у темряві, зарившись у вугілля. Я не наважувався вийти, хоча нестерпно хотів пити. Лише на одинадцятий день я виліз зі своєї схованки.

Перш ніж увійти в комірчину, я замкнув двері з кухні в посудомийню. Але комірчина була порожня, всі припаси кудись зникли. Мабуть, їх забрав марсіанин. Уперше за весь час я впав у відчай.

Я не їв і не пив ні одинадцятого, ні дванадцятого дня.

У роті і в горлі в мене пересохло, я відчував, що втрачаю останні сили. Я сидів у темній посудомийні кволий і збайдужілий, думаючи тільки про їжу. Мені здавалося, що я оглух, бо звуки, які я звик чути з боку ями, стихли.

Мені важко було навіть підповзти до шпарини, бо я був зовсім знесилений, інакше я вже був би там.

На дванадцятий день у горлі так пересохло, що я зважився підійти до скрипучої помпи біля раковини і видобути пару склянок каламутної й смердючої дощової води, дарма що скрип міг накликати марсіан. Питво трохи мене підкріпило, і я посмілішав, бо жодне щупальце не з’явилося.

Ці дні я часто думав про священика, про його смерть, але думки мої були плутані й уривалися на півдорозі.

На тринадцятий день я випив іще трохи воді і поринув у безладні думки про їжу та нездійсненні плани втечі. Щойно я починав думати, як мене переслідували кошмари – священикова смерть або розкішні обіди. І вві сні, і наяву я відчував пронизливий біль і без кінця пив воду. Світло, що проходило до посудомийні, було тепер не сіре, а червоне; воно видавалося мені кривавим.

На чотирнадцятий день я зайшов до кухні і дуже здивувався, побачивши, що отвір у стіні заріс червоною травою, від якої і світло стало темно-червоне.

Вранці п’ятнадцятого дня я почув на кухні знайомі звуки. Прислухавшись, я здогадався, що це собака. Заглянувши до кухні, я побачив собачу морду, що просунулась у шпарину крізь червоні зарості.

Я страшенно здивувався. Почувши мене, собака гавкнув і замовк.

У мене сяйнула думка: якби пощастило заманити собаку до кухні, я міг би його вбити і з’їсти. В усякому разі, його таки слід убити, щоб він не привернув уваги марсіан.

Я поповз до нього й пошепки покликав:

– Цуцику, цуцику!

Але собака витяг морду зі шпарини і втік.

Я прислухався. Ні, я не оглух: справді було тихо. Було чути якісь звуки, ніби птахи тріпотіли крильми; долинуло крякання. Але крім цього жодних звуків.