Герберт Уэллс - Війна світів. Невидимець [збірник]

Контраст між спритними й складними рухами цих машин та вайлуватим і важким повзанням їхніх господарів був такий великий, що мені довго здавалися істотами не марсіани, а ці механізми.

Коли до ями вперше принесли впійманих людей, біля отвору був священик, а я сидів на підлозі і напружено прислухався. Раптом він одскочив назад, і я похолонув, злякавшися, що нас помітили. Священик, тихо ступаючи поміж черепками, підійшов до мене і присів поруч. Він не міг і слова сказати, тільки розмахував руками, а його страх передавався й мені. Він показував, що поступається місцем біля отвору. Цікавість додала мені духу; я підвівся, переступив через священика й припав до шпарини. Спочатку я не міг нічого розгледіти. Уже западали сутінки, зорі блимали, але зелені спалахи від машини, що виробляла алюміній, освітлювали яму. Дивне враження справляли ці зелені відблиски й чорні тіні. Вгорі літали байдужі до всього кажани. За блакитним пилом не було видно марсіан. В одному кутку ями стояла бойова машина з укороченими ногами. Раптом серед гуркоту машин почувся людський голос. Спершу я подумав, що це мені тільки видалось.

Вгледівшись, я помітив, що під ковпаком триноги сидить марсіанин. У спалахах зеленого світла видніли його шкіра і блискучі очі. Раптом я побачив, як довге щупальце простяглося до металевої клітки позаду корпусу і підняло звідти щось темне. Пролунав пронизливий крик, і жертва затріпалась на тлі зоряного неба. Коли вона трохи опустилася, у зеленому світлі я побачив, що це людина. На мить її ясно освітило. Я помітив, що це чоловік середнього віку, кремезний, рожевощокий, гарно вдягнений. Певне, ще три дні тому він посідав неабияке становище в суспільстві, упевнено й статечно ходив по землі. Я бачив його широко розплющені очі та блиск огню на його ґудзиках і на ланцюжку від годинника. Він зник за купою пилу, й на хвилину запала тиша. Потім пролунав зойк, а за ним – тривале, вдоволене гугукання марсіан…

Я поповз назад, схопився на ноги і, заткнувши вуха, кинувся до посудомийні. Священик, зіщулившись і обхопивши руками голову, мовчки сидів у кутку. Він, мабуть, думав, що я хочу покинути його тут самого, і, голосно скрикнувши, кинувся за мною.

Ми сиділи в посудомийні, борючись із жахом та шаленим бажанням визирнути у шпарину, і я не міг придумати жодного способу втекти звідси, хоча добре знав, що треба негайно щось робити. Та наступного дня я вже спокійно зважив усі обставини. На священика надії не було: страх позбавив його тями, і він міг діяти тільки імпульсивно. Власне, він майже став твариною. Отже, я мав покладатися лише на себе. Але зрештою я дійшов висновку, що хоч яке жахливе наше становище, все ж воно не безнадійне. Адже ж могло бути так, що марсіани отаборилися в цій ямі тимчасово. А навіть якби й надовго – то нам усе-таки могла випасти нагода втекти: не весь же час вони охоронятимуть яму! Я дуже добре обдумав план підкопу, але була небезпека потрапити на очі вартовій тринозі. Та й копати мені довелося б самому, на священика не було сенсу розраховувати.

Якщо не помиляюсь, десь за три дні я побачив, як убили хлопця. Це був єдиний випадок, коли я бачив, як харчуються марсіани. Після того я майже цілий день не міг підійти до шпарини. Я вийшов до посудомийні, відчинив двері й кілька годин якомога тихіше колупав сокирою землю. Коли я видовбав уже футів зо два, земля раптом осіла. Я завмер і довго лежав на підлозі, боячись поворухнутися. Не зважуючись довбати далі, я облишив надію на підкоп.

Мушу сказати, перше враження від марсіан було таке, що людям нізащо їх не перемогти. Та десь на четвертий чи п’ятий день я почув щось подібне до гарматних пострілів.

Була пізня ніч, світив місяць. Марсіани забрали машину для копання землі й кудись зникли. Трохи далі від ями, за насипом, стояла бойова тринога, а багаторука машина працювала й далі в тому кутку ями, що був під нашою шпариною. В ямі було темно, тільки багаторука машина давала слабкі відблиски, і блідо світив місяць. Тишу порушував лише брязкіт машини. Ніч була спокійна. Десь завив собака, і це насторожило мене. А тоді долинув дуже виразний гуркіт, ніби постріли важких гармат. Я нарахував шість вибухів і після тривалої перерви – ще шість.

Це сталося на шостий день нашого ув’язнення. Я крадькома дивився в шпарину і раптом, озирнувшись, помітив, що залишився сам. Священик, який щойно стояв поруч і відштовхував мене від отвору, несподівано пішов у посудомийню. Це здалося мені підозрілим, і я крадькома рушив за ним. У темряві я почув, як він п’є. Я навпомацки кинувся до нього і вихопив пляшку бургундського вина.