Герберт Уэллс - Війна світів. Невидимець [збірник]

Червона трава зникла так само швидко, як з’явилася. Її знищила хвороба, викликана, ймовірно, якимись бактеріями. Земні рослини завдяки природному добору набули здатність змагатися з бактеріями – завжди борються з ними. А червона трава швидко висихала, її листя біліло, зморщувалось і кришилося, осипалося від найменшого дотику, і вода, яка спочатку допомагала траві розростатися, несла її рештки до моря…

Побачивши нарешті воду, я, звичайно, втамував спрагу, а потім пожував червоного листя, оскільки дуже зголоднів. Воно було водянисте і мало металевий присмак, що викликав нудоту. Я переконався, що тут мілко, і пішов убрід, хоча надзвичайно важко було рухатися в цих червоних заростях.

Що ближче до русла, то глибшою ставала вода, і я повернув назад, до Мортлейка. Я намагався триматися дороги, орієнтувався на зруйновані будинки, огорожі й ліхтарі. Невдовзі я вибрався на Рогемптонські горби й наблизився до Путні.

Краєвид змінився: я знову бачив руїни знайомого світу. Враження було таке, що пройшов циклон, знищивши все навколо.

Але за кілька десятків ярдів траплялися й зовсім не пошкоджені будівлі. Вікна в них було зашторено, двері замкнено. Здавалося, що мешканці просто виїхали на день чи два або ще не прокинулися. Червона трава росла тут не так буйно, на придорожних деревах не було червоного гілля.

Я спробував пошукати в садках чогось істівного, але нічого не знайшов. Я зазирнув до кількох покинутих будинків, але їх розграбували…

Решту дня я пролежав у кущах, бо не мав сил іти далі.

За цей час я не зустрів жодної людини й не побачив жодного марсіанина. Якось я помітив двох худющих собак, але вони кинулися навтьоки, щойно я рушив до них. Поблизу Рогемптона я натрапив на два обгризені людські кістяки. У лісі я побачив розкидані котячі й кролячі кістки та овечий череп. Я намагався обсмоктувати їх, та марно – вони вже були об’їдені начисто.

Сонце зайшло, а я прямував до Путні; тут марсіани, мабуть, застосовували тепловий промінь.

На городі за Рогемптоном я назбирав картоплі і трохи втамував голод. Звідси вже було видно місто й річку. У вечірній імлі пейзаж здавався пустельним: чорні дерева, темні руїни, червоні зарості над річкою… І головне – всюди панувала тиша.

Мене охоплював страх від самої думки про те, як швидко сталися такі жахливі зміни.

Здавалося, що людства немає вже на землі, що я тут сам, що я єдина людська істота, яка залишилася живою.

На пагорбі я побачив іще один кістяк; руки були відірвані й лежали за кілька ярдів.

Я дедалі більше впевнювався, що тут людей винищено, за винятком, можливо кількох, кому вдалося втекти. Марсіани, ймовірно, спустошивши цю місцину, залишили її й пішли далі. Можливо, вони зараз руйнують Париж чи Берлін, якщо тільки не вирушили на північ…

Я ночував у трактирі на Путні-Гіллі і вперше від часу втечі до Лезерґеда спав у ліжку. Немає сенсу розповідати, як я добирався до будинку, а потім помітив, що на вхідних дверях засув, як я шукав по кімнатах чогось поїсти і нарешті, вже зневірившись, знайшов (здається, у няньчиній кімнаті) обгризену щурами скоринку хліба і дві банки консервованих ананасів. Тут хтось побував до мене й обчистив будинок. Згодом за прилавком я знайшов іще кілька сухарів і сендвічів, яких, мабуть, не помітив мій попередник. М’ясо було зіпсоване, зате сухарями я не тільки втамував голод, а й доверху набив кишені. Лампи я не запалював, оскільки боявся, що хтось із марсіан, шукаючи поживи, побачить світло.

Перш ніж лягти, я довго ходив від вікна до вікна, виглядаючи, чи не з’являться десь чудовиська, а потім спав дуже мало. Вже лежачи, я зауважив, що тепер мої думки знову стали послідовними, чого не спостерігалося відтоді, як я востаннє стикнувся зі священиком. Протягом усіх цих днів мій настрій надзвичайно швидко змінювався, ніби я перебував у стані отупіння. Але цієї ночі мій мозок прояснився, і я почав думати, як і колись. Вочевидь, це сталося завдяки вечері.

Мене непокоїло кілька речей: вбивство священика, місце перебування марсіан і доля дружини. На перше я дивився як на голий факт, про який прикро згадувати, не відчуваючи при цьому ні страху, ні докорів сумління. Я і тепер, як тоді, вважаю, що, ставши жертвою обставин, крок за кроком наближався до цього вчинку. Я не почувався винним, але спогади про мій вчинок все ж таки не полищали мене. Вночі, у темряві й тиші, я судив себе за гнів і страх, що тієї миті заволоділи мною. Я згадував усі наші розмови відтоді, як ми зустрілися, згадував, як він сидів поруч, дивлячись на дим і вогонь, що здіймалися над зруйнованим Вейбриджем. Ми були надто різні, щоб діяти спільно, і все-таки жартівниця доля поєднала нас. Якби я знав, що до цього дійде, я б залишив його в Голліфорді. Та якби ж знаття! Злочин – це те, що здійснюється передбачливо. Я розповів, як усе сталося, я взагалі розповідаю тут усе. Свідків мого злочину не було, я міг би нічого не розказувати. Але я розказую, і будьте моїми суддями… А коли неймовірним зусиллям волі я відганяв від себе образ мертвого священика, що лежав на підлозі, мною заволодівали думки про марсіан і про долю дружини. Про марсіан я не знав зовсім нічого і міг думати все що завгодно. На жаль, так само я міг думати і про дружину… Раптом ніч сповнилася жахом. Я сидів на ліжку, вдивляючись у темряву. Я молився, щоб марсіанський тепловий промінь вбив мене, обірвавши разом усі мої страждання. Я молився вперше після ночі повернення з Лезергеда. Я бурмотів тоді молитви бездумно, наче язичник, але зараз це була справжня молитва, що йшла від серця, правдива розмова з Господом… Дивно, дивно, адже вночі я розмовляв із Богом, а на світанку потайки, наче пацюк, виповзав зі свого сховища, ніби тварина, яку можна будь-якої миті спіймати і вбити. Цікаво, пацюки теж по-своєму моляться Богу? І якщо ця війна нас чогось навчила, то перш за все – милосердя до підвладних нам малих створінь.