Герберт Уэллс - Війна світів. Невидимець [збірник]

Ранок був гарний, рожеве небо було всіяне золотими хмарками.

Всюди на шляху між Путні-Гіллом і Вімблдоном видніли сліди панічного відступу до Лондона вночі проти понеділка, під час марсіанського наступу. На маленькому двоколісному візку був напис «Томас Лобб, зеленяр, Нью-Молден», одне колесо було зламане, а поруч лежали побиті бляшанки. Трохи подалі у багнюці валявся капелюх, а на вершині Вест-Гіллу був перекинутий жолоб і купа битого закривавленого скла.

Я ледве пересував ноги і дуже погано розумів, куди йти. Спочатку я хотів піти до Лезерґеда, хоча майже не сподівався знайти там дружину. Мої родичі й дружина, напевно, виїхали звідти, якщо тільки не загинули. Проте я прагнув довідатися, куди втекло населення Серрею.

Я відчував, що треба знайти дружину, я тужив за людьми, але не знав, як дістатися до них. Через це я ще гостріше відчував свою самотність.

Я звернув на перехресті й пішов попід деревами і кущами до Вімблдонської рівнини.

У темряві виднілися жовтий дрок і верболіз. Червоної трави ніби не було.

Я обережно йшов полем, інколи зупиняючись, а сонце зійшло, освітило все, і все сповнилося життя.

У калюжі я помітив багато пуголовків. Я зупинився поспостерігати за ними: яке змагання за життя!

Раптом я озирнувся. За мною явно стежили. Я придивився й помітив, що хтось сховався в кущах. Я постояв нерухомо, а тоді підійшов ближче.

З кущів вийшов озброєний тесаком чоловік. Він стояв непорушно й мовчки дивився, як я повільно підходжу до нього.

Наблизившись, я побачив, що він, як і я, весь брудний, ніби його протягли по каналізаційній трубі. Чоловік був увесь у зелених, як від намулу, плямах, сажі, глині. Чорне волосся спадало йому на очі, обличчя було темне, брудне, щоки запалі. На підборідді був свіжий червоний рубець.

– Стійте! – хрипко гукнув чоловік.

Я зупинився ярдів за десять від нього.

– Звідки ви? – спитав він.

Я мовчки приглядався до нього, а тоді відповів:

– З Мортлейка. Мене засипало біля марсіанського циліндра. Потім я вибрався й утік.

– Тут немає їжі, – сказав він. – Це моя місцевість. Весь цей пагорб донизу, до річки, а по той бік – до Клепгема й до рівнини. Тут їжі стане тільки одному. Куди ви йдете?

– Не знаю, – відповів я по недовгій мовчанці. – Я був під руїнами тринадцять чи чотирнадцять днів. Я не знаю, що сталося за цей час.

Він недовірливо подивився на мене, і раптом погляд його змінився.

– Я не планую залишитися тут, – сказав я. – У Лезергеді моя дружина.

– То це ви? – здивовано ткнув він у мене пальцем. – Вокінзький чоловік? Отже, ви не вбиті під Вейбриджем?

І тут я впізнав його.

– Ви артилерист, який переховувався в моєму садку?

– Нам пощастило! – вигукнув він. – Обом! Уявляєте?

Я потиснув простягнену мені руку.

– Я проповз по каналізаційній трубі, – сказав він. – Вони знищили не всіх. Коли вони пішли, я полем попрямував до Волтона. Але не минуло й шістнадцяти днів, а ви посивіли!

Він озирнувся.

– Гайворон, – сказав він. – Тепер навіть пташину тінь помічаєш… Тут відкрита місцина. Ходімо під кущі, поговоримо.

– Ви бачили марсіан? – запитав я. – Відтоді як я вибрався…

– Вони пішли на Лондон, – урвав він мене. – Мабуть, вони там. Вночі з боку Гемпстеда небо освітлене, немов над великим містом. І ясно видно, як вони ходять. А вдень нічого не видно… Їх не було вже чотири дні. Останній раз двоє з них тягнули щось велике в напрямку до Гаммерсміта. А позаминулої ночі…

Він зупинився й по короткій мовчанці промовив:

– З’явилися якісь огні, і щось піднялося в повітря. Мабуть, вони змайстрували літальну машину і тепер літають.

– Літають?!

– Аякже. Літають.

Я заповз у кущі й всівся на землю.

– Нам кінець, – сказав я. – Якщо вони це зробили, вони облетять усю землю.

Він кивнув.

– Так, вони й облетять. Зате стане трошки вільніше. Але невже ви вважаєте, що з людством іще не покінчено? Це ж ясно. Нас переможено. Ми розбіті.

Я поглянув на нього. Ця ніби очевидна істина ніколи не спадала мені на думку. Я досі сподівався на щось.

– Нас розбито! – повторив він впевнено. – Нічим не зарадиш. Вони втратили одного, тільки одного. Вони прийшли на Землю і згубили наймогутнішу людську державу. Вони розбили нас. Один із них загинув під Вейбриджем лише випадково. І ці марсіани – тільки перші. Вони прибувають. Ці зелені зорі падають щоночі, хоча нам їх і не видно вже днів зо п’ять-шість. Що поробиш? Ми в їхній владі. Нас переможено.

Я мовчки дивився перед собою, марно намагаючись придумати, як заперечити йому.