Герберт Уэллс - Війна світів. Невидимець [збірник]

Виття марсіан припинилося, і кожен з них безмовно зайняв своє місце на величезній підкові, що охоплює ями з циліндрами. Відстань між кінцями підкови була не менше ніж дванадцять миль.

Жодного разу ще з часу винаходу пороху бій не починався серед такої тиші. З Ріплі було видно те саме, що бачили ми: марсіани височіли в сутінках, освітлені блідим місяцем, зірками і червонуватою загравою над Сент-Джордж-Гіллом і лісами Пейнс-Гілла.

Але проти марсіан всюди – у Стейнс, Гаунслоу, Діттоні, Ешері, Окгемі, за пагорбами і лісами на південь від річки і за рівними соковитими луками на північ від неї, під прикриттям дерев і будинків були виставлені гармати. Сигнальні ракети злітали і розсипалися іскрами в темряві; батареї гарячково готувалися до бою. Марсіани тільки ступили б за лінію вогню, і всі ці нерухомі люди, всі ці гармати, що поблискували в ранніх сутінках, вибухнули б грозовою люттю бою.

Без сумніву, так само як і я, тисячі людей, які не спали тієї ночі, думали, чи розуміють нас марсіани. Чи зрозуміли вони, що нас мільйони і що ми організовані, дисципліновані і діємо узгоджено? Чи для них наші постріли, несподівані розриви снарядів, наполеглива облога їх укріплень – те саме, що для нас шалений напад потривоженого бджолиного вулика? Чи вони уявляють, що можуть винищити всіх вас? (У цей час іще ніхто не знав, чим харчуються марсіани.)

Сотні таких запитань спадали мені на думку, поки я спостерігав за марсіанином, що стояв на варті. Я думав і про те, який опір зустріне їх на шляху до Лондона. Чи викопано ями-пастки? Чи вдасться заманити марсіан до порохових заводів у Гаунслоу?

Здавалося, що ми нескінченно довго повзли по землі уздовж огорожі, раз у раз виглядаючи поверх неї. Нарешті пролунав гул віддаленого гарматного пострілу. Потім другий – трохи ближче – і третій.

Тоді найближчий до нас марсіанин високо підняв трубу і вистрілив з неї, як з гармати. Гуркіт був такий, що здригнулася земля. Марсіанин у Стейнсі вчинив так само. Не було ні спалаху, ні диму – тільки гуркіт вибуху.

Я був так вражений цими гуркотом, що забув про небезпеку, про свої обпалені руки і поліз на огорожу подивитися, що відбувається у Санбері. Знову пролунав постріл, і величезний снаряд пролетів високо наді мною в напрямку до Гаунслоу.

Я очікував побачити або дим, або вогонь, або якусь іншу ознаку його руйнівної дії, але побачив тільки темно-синє небо з самотньою зіркою і білий туман, що стелився по землі.

І жодного вибуху з іншого боку, жодного пострілу у відповідь.

Запала тиша.

Минула томлива хвилина.

– Що сталося? – запитав священик.

– Один Бог знає!

Пролетів і зник кажан. Здалеку долинув і завмер неясний шум голосів.

Я поглянув на марсіанина; він швидко рухався на схід уздовж берега річки.

Я чекав, що ось-ось на нього направлять вогонь якийсь прихованої батареї, але нічну тишу ніщо не порушувало. Фігура марсіанина зменшилася, і скоро її поглинули туман і темрява.

Охоплені цікавістю, ми піднялися вище.

У Санбері, затуляючи обрій, виднілася якась темна пляма, ніби свіжонасипаний конічний пагорб. Ми помітили другий такий самий пагорб над Волтоном, за річкою. Ці схожі на пагорби плями на наших очах тьмяніли і розповзалися. Підкоряючись несвідомому імпульсу, я глянув на північ і побачив там третій – чорний, димчастий – пагорб.

Було надзвичайно тихо. Тільки далеко на південному сході перегукувалися марсіани.

Потім повітря знову здригнулося від далекого гуркоту їхніх снарядів.

Земна артилерія мовчала.

У той час ми не могли зрозуміти, що відбувається, а згодом я дізнався, що значили ці зловісні, чорні купи, що розповзалися в темряві.

Кожен марсіанин зі своєї позиції на згаданій мною величезної підкові за якимось невідомим сигналом стріляв з гармати-труби по кожному пагорбі, ліску, групі будинків, по всьому, що могло служити прикриттям для наших гармат.

Одні марсіани випустили по снаряду, інші по два, як, наприклад, той, якого ми бачили. Марсіанин у Ріплі, кажуть, випустив не менше ніж п’ять.

Вдарившись об землю, снаряди розколювались, а не рвалися, і негайно ж над ними вставала хмара щільної темної пари, потім хмара осідала, утворюючи величезний чорний газовий пагорб, який повільно розповзався по землі. І дотик цього газу, вдихання його вбивало все живе.

Цей газ був важкий від найгустішого диму; після першого стрімкого злету він осідав на землю і заливав її, як рідина, стікаючи з пагорбів і прямуючи в улоговини, в яри, в русла річок, подібно до того як стікає вуглекислота при виході з тріщин вулкана.