Герберт Уэллс - Війна світів. Невидимець [збірник]

У натовпі було чути нарікання, уряд лаяли за те, що він не здатен був відразу впоратися з марсіанами.

Близько восьмої години в південній частині Лондона ясно чулася канонада. На головних вулицях її заглушав шум руху, але, спускаючись тихими провулками до річці, кузен ясно розчув гул снарядів.

О дев’ятій годині він ішов від Вестмінстера до своєї квартири у Ріджент-парку.

Він дуже хвилювався за мене, розуміючи, наскільки серйозне положення.

Як і я в ніч проти суботи, він заразився військовою істерією. Він думав про біженців, намагався уявити «парові котли на ходулях» сто футів заввишки.

На Оксфорд-стрит проїхало кілька возів з біженцями; на Мерілебон-роуд теж; але чутки поширювалися так повільно, що Ріджент-стрит і Портленд-роуд були, як завжди, повні людей, хоча подекуди обговорювалися останні події.

У Ріджент-парку, як звичайно, під газовими ліхтарями прогулювалися мовчазні парочки.

Ніч була темна і тиха, трохи задушлива; гул снарядів долинав з перервами; після півночі на півдні блиснуло щось на подібне до зірниці.

Кузен читав і перечитував газету, тривога його зростала. Він не міг заспокоїтися і після вечері знову пішов безцільно блукати містом.

Повернувшись, він марно спробував сісти за конспекти.

Він ліг спати після півночі, йому снилося щось лиховісне, але не минуло й двох годин, як його розбудили стукіт дверних молоточків, тупотіння ніг по бруківці, віддалений барабанний бій і дзвони. На стелі спалахували червоні відблиски. Він лежав і не міг зрозуміти, що сталося. Настав день чи всі збожеволіли?

Потім він схопився з ліжка і підбіг до вікна.

Його кімната містилася нагорі; відчинивши вікно, він почув крики з обох кінців вулиці.

З вікон висовувалися і перегукувалися заспані, напіводягнені люди.

– Вони йдуть! – кричав полісмен, стукаючи в двері. – Марсіани наближаються! – І поспішав до наступних дверей.

З казарми на Олбені-стрит чулися барабанний бій і звуки труби; зі всіх церков доносився бурхливий, безладний сполох.

Грюкали двері; темні вікна будинків спалахували жовтими вогниками.

Вулицею щодуху промчала закрита карета, шум коліс пролунав з-за рогу, перейшов в оглушливий гуркіт під вікном і завмер десь далеко.

Слідом за каретою пронеслися два кеби – авангард цілої низки екіпажів, що мчали до вокзалу Чок-Фарм, де можна було сісти в спеціальні поїзди Північно-Західної залізниці.

Мій кузен довго дивився з вікна; він бачив, як полісмени перебігали від дверей до дверей, стукаючи молотком і сповіщаючи ту саму незбагненну новину.

Раптом двері позаду нього відчинилися і ввійшов сусід, який займав кімнату навпроти, він був у сорочці, брюках і туфлях, підтяжки бовталися, волосся його було скуйовджене.

– Що за чортівня? – запитав він. – Пожежа? Чому така метушня?

Вони висунулися з вікна, намагаючись зрозуміти, що кричать полісмени. З бічних вулиць повалив народ, зупиняючись купками.

– В чому річ, чорт забирай? – вигукнув сусід.

Мій кузен щось відповів йому і став одягатися, підбігаючи з кожною річчю до вікна, щоб бачити, що відбувається на вулиці.

З-за рогу вискочили газетярі з незвично ранніми випусками газет, кричачи на все горло:

– Лондону загрожує удушення! Укріплення Кінгстона і Річмонда прорвані! Кровава битва в долині Темзи!

Усюди, у квартирах першого поверху, в усіх сусідніх будинках і далі, на інших вулицях, у районі Вестбері-парку і Сент-Панкреса, на заході і на півночі – в Кільберні, Сен-Джонс-Вуді і Гемпстеді; на сході – в Шордічі, Хайбері, Хаггерстоні і Хокстоні; на всій величезній відстані від Ілінга до Істгема, люди, протираючи очі, відчиняли вікна, визирали на вулицю, ставили безцільні запитання і поспішно одягалися.

Перший подих паніки пронісся вулицями. Страх заволодівав містом.

Лондон, який спокійно і бездумно заснув у неділю ввечері, прокинувся ранком у понеділок під загрозою смертельної небезпеки.

Оскільки кузен зі свого вікна не зміг нічого з’ясувати, він спустився вниз і вийшов на вулицю.

Над дахами рожевіла зоря. Натовп біженців дедалі збільшувався.

– Чорний дим! – чув він вигуки. – Чорний дим!

Було ясно, що паніка неминуче охопить усе місто. Нерішуче постоявши біля під’їзду, кузен покликав газетяра і купив газету.

Газетяр побіг далі, продаючи газети на ходу по шилінгу, – гротескне поєднання користі й паніки.

У газеті кузен прочитав гнітюче повідомлення головнокомандувача:

Марсіани пускають величезні клуби чорного отруйного пара за допомогою ракет. Вони придушили вогонь нашої артилерії, зруйнували Річмонд, Кінгстон і Вімблдон і повільно наближаються до Лондона, знищуючи все на своєму шляху. Зупинити їх неможливо. Від чорного диму немає порятунку, крім негайної втечі.