Володимир Савченко: Привид часу

…Тоні розплющив очі. Розсипи зірок, червоне око Антареса, чорна дірка Г-1920, оранжева щербата пляма планети, жовте кудлате лжесонце позаду…

«Неймовірний світ. Ну й занесло ж нас!» — подумав Тоні.

Бентежна і заклична музика фіналу Грігового концерту ще лунала в кабіні ракети. Тоні тихо підспівував мелодії. Ні, нікому він не розповість про свою слабість, нерішучість в останню годину на Землі, про свої мудрі і обережні сумніви. Вперед, людино! Вперед, розумний трудівнику, бійцю, неспокійний шукачу, який ніколи не задовольняє ні своєї цікавості, ні прагнення підкоряти і створювати. Вперед, неспокійний і веселий, гнівний і гордий, наполегливий і сильний! І хіба не найбільше щастя для людини — важкий, але самостверджуючий рух уперед?

— До планети півмільйона кілометрів, — доповів Летьє ще через 19 годин. — Погасив швидкість до 50 кілометрів за секунду. Решту погашу біля самої Марини. Прилади показують невелику перевитрату пального внаслідок гравітаційного відштовхування. Курс — прямо до центра планети, інакше — відносить убік.

— Ти чуєш? Чуєш? — пошепки видихнув Бруно, до болю стиснувши капітанові плече. — Накладається щось… Це не перешкоди!

— Чую, — прошепотів у відповідь Іван. Він слухав і не вірив собі: до голосу Тоні домішувалось ледве вловне, але чітке бурмотіння незрозумілою мовою. Начебто дві радіомовні станції працювали на близьких хвилях. — Увімкни дублюючий приймач, пошукай хвилю другого передавача. «Невже там якісь істоти?»

— Планета зараз освітлена на три чверті. Візуально вона завбільшки така, як Місяць, коли на нього дивитися з Землі. В телескоп нічого не розбереш. Оранжеві хмари, якась непроникна червона каламуть.

— Тумалак ановреч анкинорпен сакя ирамх івежнаро… шеребзор ен огочін покселет в… — виразно вклинився в паузу тихий чужий голос.

— У сусідніх діапазонах нічого нема. Тільки на частоті передавача ракети, — мовив Бруно. — Тоді що ж це?!

— Тоні, увага! — голосно сказав у мікрофон Корнєв. — На твоїй хвилі приплутується якась передача. Її напрям — теж від планети. Уважно стеж за нашими повідомленнями. Прийом.

«До нього шістдесят мільйонів кілометрів. Моя порада дійде через три з чимось хвилини. За цей час він пролетить ще десять тисяч кілометрів».

— Не планета, а справжнісінький апельсин! — передавав далі Летьє. — Суцільна оранжева хмарність. Хоч би якийсь просвіток! Спробую через інфрачервону насадку, може, знайду прозору зону.

Якийсь час у динаміку було чути стук і побрязкування: Тоні возився з насадкою. В ці секунди астронавти знову почули виразні фрази чужого шепоту:

— …уноз урозорп удйанз ежом укдасан уновречарфні зереч…

Потім знову голосно заговорив пілот:

— Еге! Боюсь, що ми не дуже полестили Марині, коли назвали її іменем оце неподобство. То ж вогненний вир! Імовірність побачити стариків, що перетворюються в немовлят, дорівнює нулю, земляни! Планета ще не охолола. В інфрапромінні можна побачити лавові моря… Якісь вихори. Бушує планета. Помітно, що лава рухається: воронки, якісь вали переміщаються… От і догадайся, в якому перебігу часу це відбувається — в нашому, протилежному чи під кутом? Може, коли підлечу ближче, роздивлюсь тоді… Ага! Бачу острови. Вони розжарені, температура поверхні — градусів сімсот. Схоже, що вони плавають у лавовому морі. Що?! — нарешті Тоні почув голос Корнєва. — Дурниця якась! Я ж чую тільки вас — і без накладки, зовсім чисто…

— …місвоз икдалкан зеб і сав икьліт юуч… — влізло в паузу бурмотіння. Воно стало голосніше.

— Передавач з планети я б чув набагато краще, ніж вас! — дзвінко вів далі Летьє. — Та й де б тут узявся передавач і взагалі, хто б говорив, кому? Планета розпечена. Тут явно немає жодної істоти, яка б хоч квакала, не те що говорила…

— …алировог ощ ет ен алакавк чох… — ніби перекривляючи, пробурмотів чужий голос.

Бруно подивився на Корнєва переляканими очима.

— Таке саме було, коли ракета пролітала повз великий болід «завбільшки з хмарочос», як сказав Тоні. — Фізик потер лисину. — Там — болід, тут — планета… Згустки антимас…

«Ластівка» трохи помовчала. Потім Тоні знову заговорив:

— До планети триста дев’яносто тисяч кілометрів. Трохи відносить убік. Мабуть, пройду мимо неї по дотичній до атмосфери…

— …ирефсомта од йінчитод оп їен омим… — знову увірвався голос, тепер уже гучний.

Корнєву здалося, що він його вже десь чув…

Бруно в окулярах, зсунутих на лоба, присів біля динаміка. Напружено ворушачи губами, він водив пальцем по підлозі. Від неймовірно інтенсивної роботи мозку обличчя його побагровіло, на голові виступив рясний піт. Раптом фізик схопився, вибухнувши криком: