Володимир Савченко: Привид часу

Корнєв і Бруно напружені стояли біля динаміка.

Минуло понад дві години. Шипіння нарешті припинилось.

— «Буревісник»! — пролунав бадьорий голос Летьє. — Як чуєте? Пояс пройшов. До планети сімдесят мільйонів кілометрів по моїй траєкторії. Попереду — пустота…

— Молодець, Тоні! Чуємо добре! Відпочинь тепер, переключи керування на автопілот! — полегшено зітхнувши, закричав у мікрофон Іван.

«А чуємо не завжди добре… — Бруно згадав недавнє невиразне бурмотіння. — Треба увімкнути магнітний запис». Він вставив у магнітофон, вмонтований у стіні, бобіну з чистою плівкою і підімкнув його до приймача.

— До планети 56 мільйонів кілометрів по моїй траєкторії, — повідомив Летьє через вісім годин польоту. — Іду по прямій. Трохи відносить антитяжіння зорі. Бачу майже весь диск планети, тільки верхня частина ще в ночі. Алло, земляни! Вимкніть, ради бога, свої позивні. Здуріти можна. Дайте краще музику! Ефір чистий, я й так вас ні з ким не переплутаю. Прийом!

Екран телескопа ракети «Ластівка» показував приплюснуту зверху мутно-оранжеву кульку. По ній плавали розмиті бурями плями. Летьє подумав: «Майже як Марс, коли до нього летіти від Землі. Від Землі, — повторив він самими губами. — Яка ти там тепер стала, плането Земля?»

Пілот відкинувся на спинку крісла, ліг зручніше. Тіло не стомилось — невагомість не напружувала м’язів. Стомився мозок, стомилися нерви, трохи тремтіли руки. «Це після проходження пояса», — мляво подумав Тоні. Тепер попереду були десятки мільйонів кілометрів пустоти. Можна відпочити. «Еге ж, у поясі довелося попрацювати. Я трохи прибрехав, метеори і тут ішли досить густо. Добре, що все обійшлось. Коли полечу назад, доведеться вибрати якусь обхідну траєкторію, хоч і не хочеться. Скоріше б у зореліт і — додому, на Землю. Вони теж, мабуть, ждуть не діждуться. Стомилися всі…»

У цю хвилину в слуховій капсулі припинився розмірений писк позивних «Буревісника». Отже, прохання його дійшло і прийнято. Кілька секунд поклацування, легеньке шипіння і раптом грянув драматичний акорд фортепіано. Концерт Гріга для фортепіано з оркестром. Летьє усміхнувся. «Іван знає, що для мене поставити».

Пілот одстебнув пояски біодатчиків, закинув руки за голову, заплющив очі і згадав останню годину перед стартом в Астрограді…

Він вирішив дійти до космодрому пішки, щоб не бути присутнім на пишній і обтяжливій, мов похорон, церемонії прощання. Була осінь. З річки дув вологий вітер. Небо заволоклося сірими хмарами, що тільки подекуди відкривали клаптики холодної блакиті. Тоні бродив у парку. Було похмуро, урочисто, журно. Голі лави, внизу сіра річка, жовте листя на деревах і чорному асфальті доріжок…

Зненацька з алюмінієвих, обліплених мокрим листям динаміків, що ховались у вітах, почувся далекий наростаючий гул оркестру, потім пролунав акорд фортепіано — сильний, тужний і гнівний. Він був схожий на відчайдушно сміливий сплеск людських бажань, думок, мрій. Тоні впізнав концерт Гріга і в думці подякував людям, що послали йому цю музику в його останню годину на Землі. Вона дуже імпонувала його настрою.

Вступив оркестр — неголосно, м’яко, заспокійливо, наче умовляв не сумувати. Фортепіано ніби погодилось і стало повторювати фразу, сповнену красивої безнадії і якоїсь по-жіночому чарівливої безпорадності.

Тоні простував доріжками, засунувши руки в кишені плаща, розкидав ногами купи опалого листя, слухав і думав. Можливо, коли б у нього був інший настрій, йому привиділися б під цю музику картини природи — норвезькі фіорди, прибій, згадалися б давні ліричні переживання. А тепер думки були зайняті іншим — і музика сприймалась по-іншому. «Нічого не поробиш, — повторював він. — Сорок років летіти туди і стільки ж назад. А того діла там усього на два-три місяці. Безглуздо! Навіть світло летить до Г-1920 тридцять два роки… Отже, нічого не вдієш… Природа!..»

Мелодія наростала в оркестрі: вона вже не умовляла — диктувала. Сміливі людські поривання гасилися, розбивались об скелю законів світу. А фортепіано ронило звуки, тягучі, прозорі і круглі, мов сльози, — красиво оплакувало своє безсилля… Мелодія перекидалася від динаміка до динаміка. Різкі пориви вітру, що свистів у вітах, немов колихали її.

Ось, наперекір усьому, рвонулися сигнали труб — закличні, бентежні. Їх, було, підхопив оркестр… І знову все зійшло нанівець, знову заполонило парк лагідне мелодійне заспокоєння.

«Нічого, видно, не зробиш, — розмірковував Тоні. — Абстрактний факт із теоретичної фізики: неможливо рухатись із швидкістю, більшою від швидкості світла в пустоті… Тепер цей факт повертається до нас своєю драматичною стороною». От вони полетять за десять парсеків. Коли повернуться, не буде ні цих дерев, ні теперішніх людей, ні динаміків. Зміниться місто, зміниться земля. Вісімдесят років, ціле життя… А вони ж і самі ще не знають, чи привезуть цінні знання, відкриття. Може, варто було б почекати з такими подорожами, поки люди відкриють принцип понадшвидкісних перельотів? Аякже, відкриєш його, сидячи на землі! Жди…