Володимир Савченко - Чорні зорі

Науково-фантастична повість

Наближення світанку можна було вгадати лише по тьмяніючих зорях та по слабкому, схожому на легенький протяг, вітерцю. На південному заході танула за деревами заграва місяця. В саду, де містилися павільйони Полтавської гравіметричної обсерваторії, було сонно й тихо. Степан Георгійович Дрозд, науковий працівник, навіть задрімав, сидячи на ґанку свого павільйону.

Вогкуватий передсвітанковий вітрець здмухнув дрімоту. Степан Георгійович мерзлякувато знизав плечима, запалив цигарку й глянув на годинник. Сьогодні він мав намір точно визначити географічну широту обсерваторії. Це було необхідно для вивчення річних коливань земної осі, якими Степан Георгійович займався вже протягом трьох років.

Зеніт-телескоп стояв націлений у темно-синє небо, в точку, де вдосвіта, о шостій п’ятдесят одна, мала з’явитися маленька, невидима для простого ока зірочка в сузір’ї Андромеди: за її положенням вимірювалось кутове відхилення широти. До призначеного часу лишалося ще двадцять хвилин, можна було спокійно покурити, поміркувати…

Його побудували недавно — великий, справжній астрономічний павільйон, з кам’яними стінами й розсувним дахом, що обертався. Раніше спостереження провадились у двох дерев’яних будівлях, схожих на ларьки для дрібної торгівлі. Молоді співробітники так і називали їх жартома “ларьками”. Степан Георгійович глянув у той бік, де між деревами невиразно бовваніли старі павільйони. Еге ж, працювати в них було нелегко. Особливо взимку — мало не задубієш. Та й рефрактори там маленькі, слабкі. Не те, що оцей.

Степан Георгійович ладен був пишатися новим телескопом, встановленим у кам’яному павільйоні. Адже він сам монтував його майже рік, робив розрахунки, замовляв лінзи… “Звичайно, не Пулковський, — лише двохсотразове збільшення. Та для наших вимірювань і цього досить…”

Світало. На сході сіріло небо. Силуетом, який не набув ще денного забарвлення, височіла двоповерхова, у східному стилі, будівля обсерваторії. В саду й далі, вздовж бруку, що спускався до міста, погойдувався прозорий туман.

Дрозд знову глянув на годинника: шість годин сорок п’ять хвилин — час розпочинати. Потер закоцюблі руки й увійшов до павільйону.

Хоч надворі вже був світанок, невеличкий круг неба в окулярі чорнів, як і вночі. Заповітна зірочка блакитною цяткою повільно скрадалася зліва до перехрещення окуляра в зеніті. Степан Георгійович, звично глянувши в окуляр, уже хотів було відвести очі, як зненацька в телескопі швидко майнуло щось темне, велике й довгасте. Воно закрило зірочку й зникло. Степан Георгійович зміркував не відразу: “Птах? А може, привиділося напруженим очам?” Проте зірочки в окулярі вже не було, замість неї виднівся світний розпливчастий слід. “Метеор? Але чому ж він не світився?”

Ці роздуми тривали кілька секунд. Степан Георгійович глянув угору й побачив у щілині купола тонку білясту смужку: вона нарощувалась у північному напрямі, повільно згасаючи на півдні. Такий слід залишають великі метеори, але цього разу на початку сліду яскравого метеора не було.

“З півдня на північ, по меридіану”, швидко визначив Дрозд і, ввімкнувши мотор, почав повертати трубу телескопа за слідом.

Руки діяли вправно й звично. Коли об’єктив телескопа дійшов до початку смуги, Степан Георгійович зупинив мотор і взявся за коліщатко ручної подачі. Небо вже посвітлішало, і Дрозд побачив, як в об’єктиві з’явилося чорне довгасте тіло. Важко було координувати рухи: перевернуте зображення тіла в телескопі мчало не в той бік, куди рухалась труба. Ось труба дійшла до упору й зупинилася. Тіло зникло…

Степан Георгійович, немолода людина, був звичайний собі співробітник рядової обсерваторії. Він давно, ще до закінчення університету, переконався в тому, що в астрономії значно більше чорнової роботи, ремонтної та обчислювальної, ніж спостережень, і ще більше спостережень, ніж відкриттів. Поблизу обсерваторії він мав будиночок, сад, сім’ю; не любив висуватися поперед інших і навіть був певен у глибині душі, що, хоч він і астроном, знімати зірки з неба йому не судилося…