Володимир Савченко: Привид часу

Летьє вийшов із парку і попростував безлюдними вулицями в місто. Алея, динаміки, концерт Гріга — все лишилось позаду. Почав накрапати дощ. Тоні підняв комір плаща.

Вулиці ставали ширші й жвавіші, будинки — вищі. Вітер, що налетів з-за рогу, сіяв за комір дощовий пил, дув то в обличчя, то в потилицю. Дощ не вщухав.

«Чим далі заглядаєш у майбутнє — тим більша імовірність помилитися, — міркував Тоні, простуючи вулицею. — Так чи варто рипатись? — знову заговорив у ньому сумнів. — Може, ми, шість дослідників, досягнемо більшого, якщо витратимо вісімдесят років не на політ, а, припустімо, на створення в навколоземному просторі величезного телескопа, в який можна буде розглядати Г-1920 так, як ми розглядаємо, наприклад, Місяць? І це ж буде життя, а не нидіння в космосі!»

Провулок вивів на центральну вулицю Астрограда. Розділені смугою жовтих кленів і каштанів, мчали два зустрічні потоки машин; гуркотіння моторів зливалось у гарячковий рокіт; скати шурхотіли по блискучому мокрому асфальту. Двосхідчасті тротуари теж розділені трав’янистим укосом; далі височіли ряди будинків, гармонійно складених з бетону, кераміки, скла, алюмінію, пластмас. Останні поверхи найвищих будинків зникали в тумані.

«Ну й нехай сьогодні дощ, сльота, туман! Зате завтра буде сонячно. А потім злива — весела, грозова. Зима. Весняна зелень. Літня спека… А там, у космосі, — чорно і пусто завжди».

Тоні простував вулицею, розтривожений думками. Мимо нього йшли люди. Одні поспішали, ховаючи обличчя від дощу, інші прогулювалися, нехтуючи негоду. Тоні обігнали дівчата під спільною прозорою накидкою.

Пройшов назустріч чоловік з сивим мокрим волоссям і товстим заклопотаним обличчям, схожий на Корнєва. Тоні подивився йому вслід, і його обпекла думка: «А що коли не тільки я так думаю?! Що як інші? Тільки кожен приховує свої думки, соромиться їх? Може, не летіти справді мудріше? Треба негайно поговорити з товаришами! Якщо такі сумніви виникнуть у нас в польоті… Не можна ж літати вісімдесят років тільки на злість скептикам і консерваторам… — Він пішов швидше, але одразу ж і сповільнив ходу. — Стривай. Та що це я? Ми ж летимо до зорі чужої галактики по знання, які на Землі ніколи не здобудеш. Знання про Всесвіт можна добути тільки у Всесвіті. Які ж тут можуть бути сумніви? Дивак!»

І раптом сталося щось таке, від чого серце Тоні сповнилося буйною радістю. Наче якась чудодійна сила підхопила його і понесла вперед. Тоні не відразу зрозумів, що це музика. Концерт Гріга, фінал… Фортепіано і оркестр вивергали такі самі каскади звуків, як і на початку. Тільки тепер лунала гнівна і горда мелодія, не було гіркої приреченості, не було красивої розсудливої слабості. Бентежний бурхливий ритм крушив усе в нестерпному пориванні вперед!

Здавалося, люди вивертають ліхтарі, ламають будки і лабази, котять бочки, споруджують барикаду впоперек вулиці, втикають у ящик з-під оселедців тріпотливий червоний прапор повстання! А може, це трощать скелі — вибух за вибухом, удар за ударом! — прокладають пряму дорогу через синій гранітний хребет. Здіймається пилюка, летять уламки, двигтить Земля — і гори розсуваються, поступаючись перед упертим генієм людей! Може, це інженер бігає по прокуреній кімнатці, перекидаючи стільці, розмахуючи в такт музиці лічильною лінійкою, скуйовджений, щасливий і гордий. Не виходило, здавалось безнадійно трудним — а от вийшло! Він знає, що попереду ще багато праці, помилок і розчарувань, зате — вийде, буде!

От знову залунали переможні сигнали труб. Їм стиха вторив оркестр. Вдарили пружні і сильні акорди фортепіано, і полилася прекрасна пісня нестримного руху вперед.

«Вперед, людино! — Тоні йшов по калюжах назустріч дощу і вітру. — Ворушись, повертайся, білковий тюхтію! Берися за всяку справу: посильну і непосильну, яку зробити можливо і неможливо, сумнівайся, шукай, помиляйся, прозрівай, але йди вперед! Перед тобою величезний, складний і могутній Всесвіт. Укріпися в ньому! Ти придумав машини: швидкі, точні, розумні, вони не бояться ні пустоти, ні часу, ні спеки, ні холоду… Ану, доведи, що ти сильніший і розумніший за них, що світ підвладний тобі, твоєму розуму, твоїм прагненням!»

Тоні майже летів, обганяючи перехожих. Обличчя його пашіло. Музика з динаміків, човгання ніг по мокрому асфальту, гомін, сміх перехожих, рокіт автомашин, шипіння скатів, мокре листя, що налетіло на бульварні лави, різкі пориви вітру, краплі дощу, туман над будинками, ясні і гарячі думки в голові, — усе злилося в складну, навальну і горду симфонію людського руху… Вони полетять, неодмінно! І ті, кому доведеться мчати за сотні парсеків, повертатись через тисячоліття, — теж полетять. А інші думатимуть над тим, як літати до далеких світів не за тисячоліття, а за дні — і відкриють цю таємницю. Усе залежить від людей!