Джордж Мартін - Межовий лицар

Ешфордський замок був побудований з каменю у формі трикутника, з круглими тридцятифутовими баштами, що здіймались на кожному куті і товстими зубчатими стінами. Помаранчеві знамена розгойдувались з бійниць замку, демонструючи герб свого лорда: біле сонце з шевроном над ним. Воїни в помаранчево-білих лівреях стояли перед воротами з алебардами, спостерігаючи за людським потоком. Було очевидно, що жарти з симпатичною дояркою їх цікавили значно більше, аніж охорона воріт. Данк зупинився перед бородачем, якого він прийняв за командира і поцікавився, де можна знайти розпорядника ігор.

«Тобі потрібен Пламмер, він стюарт тут. Я покажу тобі.»

На подвір’ї замку конюх взявся доглянути за Легконогою. Данк начепив пошарпаний щит через плече і послідував за командиром в напрямку башточки біля дальної стіни. Стрімкі кам’яні сходи вели до парапету. «Прийшов записати свого пана на турнір?» поцікавився командир під час підйому.

«Я прийшов записати себе.»

«Ось воно що.» Здалось, чи чоловік посміхнувся? Данк не був впевнений. «Ці двері. Я залишу тебе тут, мені потрібно повертатись на свій пост.»

Коли Данк відкрив двері, стюарт сидів за розкладним столом, щось вишкрябуючи на пергаменті гусячим пером. У нього було рідіюче сиве волосся і вузьке витягнуте обличчя. «Так?» спитав він піднявши голову. «Чого тобі?»

Данк закрив двері. «Ви стюарт Пламмер? Я тут стосовно турніру. Прийшов записатись.»

Пламмер скривив губи. «Турнір мого лорда лише для лицарів. Ти лицар?»

Він кивнув, думаючи, чи почервоніли в нього вуха.

«А у лицаря є ім’я?»

«Данк.» Ну чому він це ляпнув? «Сір Данкен Високий.»

«І звідки ви будете, сір Данкен Високий?»

«Звідусіль. Я був сквайром сіра Арлана з Пеннітрі з шести років. Ось його щит.» Він показав його стюарту. «Він їхав на турнір, але простудився і помер, тож я прибув замість нього. Він посвятив мене в лицарі своїм власним мечем перед тим як помер.» Данк дістав свій півторачний меч і поставив його на пощерблений стіл між ними.

Розпорядник ігор кинув недбалий погляд на меч. «Це справді меч, тут сумнівів немає. Але я ніколи не чув про сіра Арлана з Пеннітрі. Кажеш був його сквайром?»

«Він завжди казав, що я буду лицарем. Коли він помирав, він взяв свій меч, і сказав мені стати на коліна. Він торкнувся мого правого плеча, потім лівого, сказав якісь слова, а коли я встав, він сказав, що я став лицарем.

«Хм…» Пламмер потер свого носа. «Кожен лицар має право посвяти в лицарі, це правда. Хоча, зазвичай, посвята вимагає нічного чергування і помазання септоном перед прийняттям клятв. Чи були якісь свідки твоєї посвяти?»

«Тільки дрізд на терновому дереві. Але я чув як старий говорить слова. Він сказав мені бути хорошим та справжнім лицарем, підкорятись сімом богам, захищати слабких та невинних, вірно служити моєму лорду та захищати королівство з усіх моїх сил. Я пообіцяв, що так і буде.»

«Не сумніваюсь.» Пламмер навіть не потурбувався назвати його «сір,» помітив Данк. «Мені потрібно порадитись з лордом Ешфордом. Можливо ти або твій покійний наставник були знайомі з кимось із відомих лицарів присутніх тут?

Данк подумав хвильку. «Я бачив шатро з гербом Дому Дондарріонів. Пурпурова блискавка на чорному.»

«Так, то сір Манфред Дондаріон.»

«Сір Арлан служив його батьку в Дорні, три роки тому. Сір Манфред може мене пам’ятати.»

«Я б порадив тобі поговорити з ним. Якщо він поручиться за тебе, приходьте з ним сюди завтра в цей самий час.»

«Як скажете, мілорд.» Він направився до виходу.

«Сір Данкен,» окликнув його стюарт.

Данк обернувся.

«Чи знаєте ви,» поцікавився чоловік, «що ті, які прогорають в турнірі, віддають зброю, коня та броню своїм переможцям і змушені платити викуп, щоб отримати все це назад?»

«Знаю.»

«А у вас будуть гроші, щоб заплатити такий викуп?»

Він знав, що його вуха почервоніли. «Мені не знадобляться гроші,» відповів він, молячись, щоб це була правда. Все що мені потрібно, це одна перемога. Якщо я виграю свою першу сутичку, у мене буде броня та кінь переможеного або його золото. В такому випадку поразка вже буде мені не страшна.

Він повільно спустився по сходам, неохочий до того, що чекало його далі. На подвір’ї він звернувся до одного з хлопчиків-конюхів. «Я хотів би поговорити з головним конюхом.»

«Зараз я його знайду.»

В стайнях було тьмяно та прохолодно. Агресивний сірий жеребець спробував вкусити Данка, коли той минав поруч, а от Легконога лише м’яко заіржала і ткнулась носом в протягнуту руку. «Моя розумниця,» пробурмотів він. Старий завжди казав, що лицар ніколи не повинен прив’язуватись до коней, оскільки вони гинуть досить часто, проте сам цьому правилу ніколи не слідував. Данк часто бачив як він витрачав останній мідяк на яблуко для старої Каштанки або на овес для Легконогої. На полфрі їздив сір Арлан, і разом вони подолали тисячі миль дорогами Семи Королівств. Данк відчував себе так, неначе зраджує старого друга, але чи був у нього вибір? Каштанка була вже занадто стара для продажі, а на Громі він мав виступати в турнірі.