Марина Дяченко - Мігрант

Шана не відповіла. Здається, ім’я Махайрода було для неї паролем навпаки — ключем, що замикав уста.

— То ви бачили цього бронзового парубка? — спитав Крокодил, уже не сподіваючись дістати відповідь. — На власні очі? Чи він був… як легенда, як уявний друг?

— Я теж любила Альбу, — гордовито мовила Шана. — Я вмію любити, на відміну від декого. Так, я його бачила.

— А… він ? Він бачив цю… бронзову людину?

— Не знаю, — після короткої паузи відповіла Шана, і голос її став низьким, майже чоловічим. — Він наперед знав, що станеться, хоча був старшим за Альбу лише на кілька років.

Вона підвелася. Знову поглянула на небо; Крокодил бачив її гостре підборіддя.

— Пробачте, Андрію, я вас використала, — сказала, ніби перепрошуючи за випадково забруднений плащ.

— Світова річ, — у тон їй озвався Крокодил. — На користь це не пішло.

— Не пішло, — погодилася Шана. — Уранці він скинув мені інформацію… Закриту інформацію, Андрію. Я скину це вам — із можливістю разового перегляду, звичайно, даруйте, потім пакет себе знищить.

І вона пішла, не прощаючись, попростувала через галявину до термінала станції монорейки.

«З приводу вашого запиту, Консуле. По-перше, так: Усесвітнє Бюро міграції скорочує обсяги співпраці й найближчими кількома витками припинить зовсім. По-друге, ні: це ніяк не пов’язано з помилками Міграційної служби Раа й складнощами адаптації мігрантів. По-третє, ні: технічне обслуговування супутників цілком влаштовує Бюро. По-четверте, так: властивості матерії на Раа й далі змінюються, і темпи змін зростають. По-п’яте, нема відповіді: Бюро ознайомилося з вашим повідомленням щодо протезів смислів, однак, не проаналізувавши ситуацію, Бюро не може давати вам порад. Це все, Консуле».

Клац.

— Кінець записаного уривка, — повідомив серйозний дитячий голос, і щось знову клацнуло. — Інформація з архіву Стратегічної Ради.

Яскравий екран залишався порожнім. Долинув спокійний голос Айри:

— Думаю, вони простежать, що з нами буде, і вже на цій підставі приймуть рішення. Як це було за часів Першої Смерті Раа. Тепер зрозуміло одне: стабілізатори не справляються. Уже не вправляються. Повним ходом триває переродження матерії, довільно розпочате шістнадцять років тому. Погляньте на хроніку останніх інцидентів із порушенням матеріальності світу. На динаміку зростання дітей, народжених за останні шістнадцять років. Якщо нинішні малюки доростуть до зрілості, вони будуть не менш як три метри на зріст. Та діти не доростуть, якщо процеси розшарування реальності збережуть темп. З огляду на обставини я прошу Стратегічну Раду надати мені виняткові повноваження. Це все. Махайрод.

— Кінець записаного уривка, — повторив дитячий голос із тією ж інтонацією.

Екран мигнув і згас.

Рип-рип.

Сніг летів, струменів водою, щосекундно змінюючи малюнок на білому схилі. Не видно лижні, вже не видно лісу, тільки сіра імла навкруги й вогник попереду.

І він не наближається. Біжи, не біжи, ступай, повзи, а він усе так само мерехтить попереду, недосяжний.

— Ти не втомився, малий?

— Нє-а.

— Не змерз? Ми незабаром прийдемо.

Брехня. Ми не прийдемо ніколи.

«Де я помилився? — думав Крокодил. — Де й коли я вперше виявив слабкість? Коли одружився зі Свєткою? Не те; спробував би не одружитись… Коли дозволив їй відвезти Андрійка? А як я міг не дозволити? Вона ж його мати… Де й коли? Чи від мене взагалі нічого не залежало, я плинув за течією, робив, як усе… І ось я мігрант на Раа, і мені добре тут. Я вільний і ситий, я можу збирати скульптури з коріння та шишок і виставляти всім на огляд. Я можу нарощувати рейтинг відповідальності, я можу навчатися, я можу спати…

— Мені не холодно, тату, — тихо сказала дитина.

Крокодил подався вперед, намагаючись розгледіти його лице.

Та в цей час налетів вітер, злетіли гори снігу, заліпили очі. Сніг не був холодним — він упинався в обличчя, наче мотуззя, й шумів, ніби дощ…

Крокодил прокинувся.

Він лежав у гамаку під навісом. Ззовні накрапало; тут, у відкритій халабуді, було щось на кшталт громадського місця відпочинку — дві жінки про щось радилися, підібравши рукава довгого, досі не відомого Крокодилові вбрання. Молодик сидів на траві, працюючи з комунікатором, і більше не було нікого. Десяток гамаків уздовж стіни були порожніми. Звучала вода; дощові краплі дзвінко били по широкому листю дерев у лісі.

Давно проминув південь. Крокодил устав, умився біля джерельця (ніхто на нього навіть не подивився) і вийшов під дощ, який, утім, і до землі майже не долітав — весь розбивався об крони.