Марина Дяченко - Мігрант

«Працюючи з Землею, Бюро бере до уваги чинник так званої історії. Є два підходи до проблеми: на Ллірі, наприклад, і в світах такого типу, уявлення про історію нема зовсім, і нема самої історії, і нема сенсу говорити про її «змінення». На Кветі й у світах такого типу історія жорстко зумовлена властивостями матерії й підпорядкована загальним законам, і, відповідно, не може бути довільно змінена. Щодо Землі, то місцеве суспільство створило навіть спеціальний термін — «роль особистості в історії», що передбачає величезну частку випадковості, величезне коло ймовірностей. Для кожного світу, зважаючи на його ставлення до історії, Бюро встановлює свої норми й правила міграції…»

Небо, заповнене супутниками, здавалося перекинутим кошиком скарбів. Крокодил пошукав очима стабілізатори й не знайшов.

«А це вогні, що сяють…»

— Чому ви не відповідаєте на виклики?

Небо померкло, закрите від Крокодила чиєюсь головою.

— Андрію Строганов, я викликала вас тридцять разів!

«Як шкода», — подумав Крокодил, сідаючи. Місцева комунікаційна служба цінувала волю абонента — один раз звелівши не приймати сигнал виклику від Шани, він міг насолоджуватися спокоєм і всамітненням.

— Мені нема чого вам сказати, — зізнався він цілком чесно.

Вона спустилася поряд на траву. Він міг чути її дихання — і її запах, дуже схожий на запах Тимор-Алка.

— Ви можете мені принаймні пояснити, що сталося?

— Я сказав Тимор-Алкові, що він нечесно склав Пробу. Що йому допомогли.

Шана виплюнула невиразну лайку.

— Він пішов із дому, — сказала уривисто, — і вже три дні сидить на орбіті… Я не знаю часу початку операції. Я нічого не можу дізнатися, цей мерзотник усе оточив такою таємницею, що навіть Рада Раа не може добути інформацію!

— І йому дозволяють?

— Йому? — Шана загарчала. — Він, вочевидь, першим відчув і проаналізував те, що за кілька років… або швидше… покінчить зі світом, яким ми його знаємо. Це не людина, це знавісніла охоронна система, але якщо має рацію — йому дадуть усі повноваження, які він тільки зможе охопити. А зможе він багато що.

Вона звела очі до осяяного вогнями неба:

— Я тільки молюся, аби він не мав рації. Щоб він помилився. Він не може мати рацію завжди… Він сказав мені: «Дай же зрозуміти Альбі, що ти не схвалюєш її ігор! Що тобі це неприємно, боляче, що тобі страшно за неї, врешті-решт!» А я всміхалася. Я думала: «Дурний хлопчина, ти ревнуєш до геніальності моєї дочки…» І ось тобі геніальність.

— Я перепрошую, — помовчавши, сказав Крокодил. — Я не зміг… виконати нашу домовленість. Я не зміг його стримати. Тільки зашкодив усім.

— Я не можу повернути вас на Землю, — холодно сказала Шана.

— Одне питання: ви не станете цього робити, тому що я не впорався? Чи ви з самого початку блефували й обіцяли мені… чого не збиралися, та й не могли, виконати?

Шана мовчала, і в сутінках він не міг роздивитись її обличчя.

— Зрозумів, — сказав він хрипкуватим голосом. — Та уривок, що ви його мені надали, він… справжній?

— Справжній, — сказала Шана. — Та це все, що зосталося від вашого майбутнього. Його нема. Бюро взяло його як оплату за всякі дрібниці, за візу… За мову.

— Це правда, що Бюро вивозить із Землі лише тих, хто має незабаром померти? Щоб запобігти зміненню історії?

— Це клопоти Бюро. Нам вони таких деталей не повідомляють.

— Змінення історії… Як можна змінювати те, чого ще нема?!

— Це Бюро, — утомлено озвалася Шана. — Парадокси для нього — живильне середовище. Бульйон.

— Зрозуміло.

— Андрію, — сказала Шана. — Я не знаю, що мені робити. Я своїми руками занапастила своє життя та свого внука.

— Занапастила? — Крокодил вирішив, що недочув. Шана, якою він знав її, не могла вимовити таких слів.

— Для мене він був залежним! — Очі Шани блиснули в темряві. — І я досі залежна від нього… Утім, забудьте. Вам це не потрібно. Родинні перекази.

— Як так вийшло, що Альба… що ваша дочка покохала… те, чого нема?

— Чому нема? — Шана підвела голову. — Є… Це було. Реальність, створена її волею. Прекрасна реальність. Прекрасний парубок, сильний, красивий…

— Зеленошкірий?

— Радше бронзовий. Мужній, веселий, шляхетний. Закоханий у мою дівчинку, як звичайні люди не вміють кохати… Він ніколи б не пішов від неї заради вищої мети, заради спасіння чи здобутків, та задля чого завгодно.

— А Айра? Пішов? — Крокодил відчув себе дуже близьким якщо не до розгадки, то до надзвичайно важливої інформації.