Марина Дяченко - Мігрант

Чи сподівався він, що хлопчина ось так, знаскоку, йому повірить? Ні, Тимор-Алк повинен був сперечатись, обурюватись, обстоювати своє право, як на його місці зробив би Крокодил…

Отак. Крокодил снував думки про майбутнє, поставивши на місце Тимор-Алка себе в шістнадцять років. Він би не став плакати, а розбив би носа будь-кому, хто засумнівався б у чесності й законності його Проби. У юного Крокодила ніколи б не з’являлися пухирі від фальшивого вугілля, він не боявся болю і в шістнадцять років не зробив собі татуювання тільки тому, що почуття прекрасного збунтувалося, коли побачив ті ескізи…

Він хотів тільки посіяти сумнів. Він хотів… Та чи тепер не байдуже?!

Тимор-Алк ішов, похитуючись, до урвища. У Крокодила стало дибом волосся.

— Стій!

Він наздогнав Тимор-Алка на самому краю. Став спиною до урвища, обличчям до хлопчака; страху висоти він не мав ніколи. На відміну від Тимор-Алка.

— Припини істерику! Ти людина, ти особистість! Не важливо, пройшов ти Пробу чи ні. Ти цінний сам собою!

— Ти сволота, — сказав Тимор-Алк.

— Ага, — Крокодил сковтнув. — Припустімо. Слухай, спитаймо в Айри, моя правда чи ні? Він же не стане брехати? Як ти думаєш? А якщо я помилився — ну, вдар мене… У тебе ж є бійцівський характер! Є воля! Якого дідька ти ревеш, як дівча?!

Тимор-Алк дивився кудись Крокодилові за плече. Крокодил обернувся; позаду не було нічого. Снували птахи перед гніздами в скелях. Їх потривожили камінці, зірвавшися з-під ніг Крокодила.

Тимор-Алк дивився тепер Крокодилові просто в очі.

— Ні, ну не такою ж мірою, — пробурмотів Крокодил. В голові його відлунили уривки фраз: «…у задум Творця звиродніння не входило штовхнути тебе зараз із цієї скелі!»

— Слухай, я мігрант, — почав Крокодил. — Я багато чого у вас не розумію…

Луб’яне виправдання. Справжні брехні: він усе розуміє. Він повноправний громадянин, а не мігрант.

Що несе відповідальність.

Йому страшенно хотілося перезапуститись, як у комп’ютерній грі. Повернутись до того моменту, коли він сказав собі: «Заради сина».

— Послухай! Твоя бабуся… обіцяла повернути мене на Землю, якщо я втримаю тебе від цієї авантюри з Айрою. А в мене на Землі… син. Розумієш? І з ним щось сталося. А мене нема. Я навіть не знаю, що з ним: його викрали, чи побили, чи він захворів, чи потрапив під машину… Розумієш?

— Ти сволота, — повторив Тимор-Алк, не слухаючи.

Он воно що. Хлопчисько сам підозрював, що його Проба недійсна. Він гнав од себе думки, які Крокодил оформив у слова. Він був майже певен, що Айра підсудив йому з якихось невідомих міркувань. Крокодил потвердив його найбільший у житті страх.

З-під підошви знов зірвався камінець.

— Відійдімо від урвища, — Крокодил спробував усміхнутись.

— Я виродок, — Тимор-Алк не ворушився. — Я ворог.

— Дурниці!

— Я прийшов зі Смерті Раа… Прямцем із тих часів. Тоді теж народжували від Тіней…

— Припини! Ти чоловік чи ні?!

Тимор-Алк заплющив очі; це був звичайний рух слабкості перед остаточним рішенням.

Крокодил кинувся на нього, відштовхнув від краю урвища й жбурнув на каміння. Навалився згори. Якщо за ними спостерігав хтось із екскурсантів — дуже здивувався, мабуть.

Тимор-Алк скрикнув. Крокодил запізніло зрозумів, що ці камені, ці звичайнісінькі кам’яні виступи, впинаючись у тіло крізь тонку сорочку, здатні завдати страшних страждань хлопчикові з порогом нуль чотири.

— Комунікатор!

Він не сподівався успіху: вдалині від туристських стежок, на дикому березі, на величезній території музею; але щойно здригнулася земля, розступилася непомітна щілина, і комунікатор, схожий на змію, підняв овальний екран — дзеркальну голову:

— Ваше посвідчення?

Утримуючи за зап’ясток Тимор-Алка, Крокодил тицьнув в екран своєю дерев’яною плашкою.

— Так, Андрію Строганов?

— З’єднай мене з Махайродом. З Айрі-Каєм. Негайно!

— Бажаю здоров’я, Консуле.

У приміщенні наукової станції при музеї «Сіра Скеля» було тьмаво й волого. По стінах скрапувала вода. Дах, складений із нерівних камінних брил, густо поріс ліанами; адміністративний співробітник музею, єдиний черговий співробітник, мав розгублений і стривожений вигляд.

— І вам на все добре, — з порога кивнув Айра. — Вийдіть. У нас розмова особистого характеру.

Молодик, не звиклий до безцеремонності консулів, скам’янів обличчям і вийшов. Айра провів рукою по широчезному деревному зрізу, що заміняв у приміщенні стіл. Стало темніше, у шелест води вплівся ледве вловний сторонній звук.