Марина Дяченко - Мігрант

Тимор-Алка тіпнуло:

— Облиш свої… дурні жарти, це не смішно!

— Вибач, — пробурмотів спантеличений Крокодил.

Мовчки вони пройшли до входу в гайок, що обіцяв показати чудовиськ. Тимор-Алк, не зупиняючись, рушив далі.

— Гей, — сказав Крокодил, — а це ми не будемо дивитись?

— Там нема нічого цікавого. Хіба що для дітей. Скелети звірів, які водилися в епоху Смерті Раа.

— О! — Крокодил з інтересом поглянув на арку, за якою сховалися діти-екскурсанти.

— Ходімо, — попросив Тимор-Алк. — Будь ласка.

Крокодил неохоче послухався. Тепер вони йшли доволі-таки похилою, широкою алеєю, вистеленою гладенькими мармуровими плитами.

— Я не люблю думати про гострі предмети, — зізнався Тимор-Алк.

Цього разу здригнувся Крокодил.

— Пробач, — сказав цілком щиро.

«Як він живе з таким больовим порогом? Як він узагалі живе?!»

— Коли почалася Смерть Раа, отут усе й сталось, — помовчавши, заговорив Тимор-Алк. — Мутації, звиродніння, різні… порушення… все, що мало сенс, утратило сенс. Час плинув скоріше, повільніше, його повертало назад. Породження фантазії так проектувалися на реальність, що… Скелети чудовиськ у гаю — просто дурниці, дитячі страшилки. Страх темряви. А втілювалося почуття провини, приміром. І пожирало носіїв… І все, не було ніякої надії. Вони, я думаю, то прикликали свого Творця, то проклинали, то обіцяли вбити…

— Та Творець не почув, — сказав Крокодил. — Почуло Бюро.

— Може, Творець на цей випадок для розмаїття послав Бюро, — Тимор-Алк недобре всміхнувся. — Розумієш… вони ж не тільки пожирали одне одного. Вони любили, захищали. Помирали одне за одного. І, я думаю, ті, хто зміг подолати страх і голод, ті вижили й дали потомство.

— Але ж вони з самого початку були всі однакові! — не втримався Крокодил. — Значить, не всі?

— Гадки не маю, — хлопчина зупинився. — Ми зараз підходимо до найцікавішого місця. Друге народження й перше сторіччя після нього…

Вони відступили, пропускаючи на доріжці чоловіка та жінку. Над головою жінки виписував віражі, наче муха, автоматичний екскурсовод.

— …браком знань і навичок населення Раа, — долинуло до Крокодила. — Слід було вивчити покоління вчителів і професорів, що, у свою чергу, ніколи не були студентами й школя…

Голос екскурсовода розтанув, злизаний вітром. Крізь каламутне небо зіницею проглянуло сонце.

— Від вогнища в печері — до заводу на орбіті, — сказав Тимор-Алк, і в нього перехопило горло. Він закашлявся. — Все почалося, коли виникла Проба. Коли давній ритуал посвячення в дорослі набув сенсу, наповнення… став Пробою. Ті люди знали ціну ідеям. Ті люди знали, що таке бути паном над собою, панувати над світом, брати відповідальність і нести її з радістю. Тоді зародився світ, яким ми його знаємо…

Він показав уперед, туди, де на рівному майданчику площею зі стадіон стояли цегляні заводські корпуси й старовинні труби вказували в небо сотнею закіптюжених пальців.

— Ох і диму тут було! — сказав Крокодил.

— Ага. Знаєш, я хотів би жити в той час. Вони були… кожний був дуже потрібним тоді — собі, людям, світу. Кожний був… відповідав задуму на повну котушку. Лишилося стільки віршів із того часу, пісень, малюнків, скульптур, любовних листів…

Він замовк і ступив на стрічку-транспортер, ледве помітну серед трави. Крокодил наздогнав його і став поряд; стрічка понесла їх угору, на крутих схилах складаючись гармошкою. Небо, затягнуте плівкою хмар, здавалося повікою величезного заплющеного ока.

— Ти б хотів жити в той час, — сказав Крокодил. — А тепер що не так?

— Та так, — Тимор-Алк знизав плечима. — Ніби м’яч копнули, і він покотився вперед, уперед… А потім повільніше. А потім майже зупинився. Ось у мене таке відчуття, що на Раа все майже зупинилося, все ледве повзе за інерцією… Я в дитинстві мріяв, що, коли я виросту, вже будуть космічні кораблі і ми полетимо в космос.

— Навіщо?

— Саме так, навіщо? — хлопчина відвернувся. — Все й так є. Знаєш, таке відчуття, що єдиний сенс на Раа — це Проба. Я оце пригадую… і думаю: мабуть, це були найкращі дні мого життя.

— Я теж іноді так думаю, — зізнався Крокодил.

Транспортер плинув, як повільна річка, безгучно й м’яко.

— Ти цілувався коли-небудь? — спитав Крокодил.

— А тобі що? — Тимор-Алк миттєво напружився.

— У твоєму віці я тільки й думав, що про дівчат. І багато моїх однолітків теж.

— А я не думаю, — різкувато відповів Тимор-Алк. — Я не маю часу.

— Багато справ? Нарощувати індекс соціальної відповідальності, навчатися, виступати на форумах, здобувати авторитет…