Марина Дяченко - Мігрант

За хвилину вони мовчки дивились один на одного.

— Андрію, — сказав нарешті Тимор-Алк. — Мені завжди здавалося, що ти… ну… що ти точно маєш сумління. Там, на острові… мені так здалося.

— То й що? — озвався Крокодил грубіше, ніж хотілося б. — До чого тут я?

— Ну, ти ж представник своєї цивілізації? Землі? Типовий представник? Чому ти думаєш, що, коли сумління є на Землі, в цивілізації поля його може не бути?

Крокодил хмикнув. Знов подивився на стару щоглу, увінчану контейнером.

— А всередині щось є?

— Ні. Давно забрали.

— Хотілося б подивитися, — сказав Крокодил. — Глянути хоча б на залишки такого приладдя. Хоча б на схему…

— А ти однаково нічого не побачиш і не зрозумієш. Порожня капсула, спіральна труба, і все.

— І що, ваші вчені ніколи не совали туди викрутку?

— Та туди що завгодно можна засунути. Якщо штука регулює співвідношення матерії й ідеї — тут хоч із бубном скачи, хоч ядро розщеплюй. Приблизно однаковий дослідницький потенціал.

— Як може ціла планета користуватися технологією, про яку нічого не знає?! Як можна приймати подарунки незрозуміло від кого, незрозуміло з якою метою?..

— Ходімо, — Тимор-Алк насупився. — Музей великий, а я хочу, щоб ти ще анкети для них опрацював.

— А ще чого хочеш? — наїжився Крокодил.

— Вибач, — Тимор-Алк поморщився, як від кислого. — Для твого індексу було б корисно, якби ти попрацював із анкетами музейного комплексу. А я нічого не хочу. Нічого.

Тією ж зміїстою стежкою серед скелястих вершин вони попрямували донизу. Крокодил подумав, наскільки зручніше ходити по камінню в сандаліях, і здригнувся від думки, що десь на Пробі оце тепер хлопчаки б’ють по гострих гранях босими п’ятками.

— Отже, так вони й жили, ваші величезні предки? У мирі, згоді, відповідно до задуму Творця?

— Ну… що ми про них знаємо? Вони не полювали. Не працювали на землі, тому що їжі й так було досить. Якщо в них були мистецтва, то пам’ятки не збереглися.

— А конкуренція за самку, скажімо? За самця? Невже в них не було змагання — взагалі ніякого? Відбору? Хто сильніший, хто розумніший, хто красивіший?

— Заведено вважати, що вони жили родиною. А в злагідній родині немає відбору. Кожне народжене має право жити й бути щасливим. Звичайно, це реконструкція, тому що ні текстів, ні навіть переказів…

— А мутації? Родові травми? Звиродніння? Як у них було з медициною? Недоношена, приміром, дитина не вмирала, а жила далі й була щасливою?

— Андрію, — Тимор-Алк зупинився. — Вони жили у згоді з задумом Творця, втямив? А в задум Творця звиродніння не входило, як у мій задум не входить штовхнути тебе зараз із цієї скелі!

Крокодил мимовільно подивився вниз. Далеко, в імлі, піднімалося й опадало море; він квапливо відступив від краю. Ніколи не боявся висоти і в школі часто цим хизувався…

— Мої предки мали спорідненість із тваринами, — Крокодил піддів камінець носаком сандалії. — Це багато що пояснює. Конкуренцію, боротьбу, здатність до розвитку, здатність до деградації… А твої предки, як я зрозумів, були виліплені з глини в готовому вигляді?

— Мої предки були відображеннями, — сказав Тимор-Алк. — Тінями ідеальної людини. Як у тій печері.

— Цивілізація тіней.

— Не цивілізація. Це була велика родина… І ще, я думаю, вони відчували присутність Творця. Як тінь відчуває світло — того, хто її створив.

— Нам тепер униз? — крізь зуби поцікавився Крокодил.

Вони зійшли зі стежки на похилу доріжку й одразу ж пригальмували: нова група дітей-екскурсантів заполонила собою майданчик біля входу до гаю. Над головами тремтіла світлова вивіска: «Чудовиська на зламі реальності»; Крокодил уперше звернув увагу, що діти, заввишки майже такі самі, як він, були насправді молодшокласниками. Малюками.

— Увага! — високим голосом сказала жінка-екскурсовод. — Зараз ми побачимо матеріальні пам’ятки, про які щойно говорили! Дивіться нічним зором для повного ефекту — у цій частині експозиції завжди панує півморок, бо за часів Смерті Раа наші пращури…

Голос жінки віддалився, слова годі було розрізнити.

— А потім Творець їх покинув, чи що? — припустив Крокодил.

— Чи вони його.

— Вони нікуди не поділися. Робили те саме, жили точно так…

— Вони перестали бути його відображеннями.

— А він хотів, щоб вони достоту повторювали…

— Чого він хотів, ми не знаємо. Та цей світ мав такий устрій. А потім зламався. Перестав відповідати задуму.

Крокодил хмикнув:

— Якби ти зробив табурет із дерева, а потім устромив у сидіння цвях вістрям догори, і табурет…