Дмитро Біленкін - Космічний бог

Далі йшли якісь незрозумілі карлючки, але Полинов прочитав їх без зусиль. Ще там, на кораблі, вони домовилися про шифр, і Полинов навчив Кріс користуватися ним.

Записка несамовито пахла конваліями, не інакше — Кріс перекинула на неї весь флакон. Полинов із жалем спалив записку на спиртівці. Й тут він помітив, що його пальці тремтять. Він строго подивився на них, тремтіння вгамувалося. Закралася думка: як було б добре, якби міксонал міг розповсюдитися по всіх приміщеннях бази. Якби він міг убивати. І для нього добре, і для Кріс, і для Землі. На жаль, міксонал не міг ні того ні другого.

Він чув, як хтось увійшов, чув важкі кроки, проте голови не повернув.

— Гей, док, та ви, либонь, сумуєте? — Грегорі плюхнувся на стілець, так що той заскрипів. — Плюньте. Були б ви, як я, на війні, ніколи б ні про що не горювали.

— Чого ви хочете? — втомлено запитав Полинов.

— Радості, док, радості. Забули розмову?

Полинов ще не бачив охоронця таким розперезаним. Він тримав руки в кишенях, сидів, недбало витягнувши ноги, нахабно підморгував, його просто-таки розпирало самовдоволення. Рухом брів Полинов багатозначно показав на гнізда з телевізійною апаратурою. Грегорі весело засміявся.

— У слухачів маленька технічна неполадка, док! Вони осліпли й оглухли. Ми встигнемо домовитися.

— Он як… І довго триватиме неполадка? — Полинов знову був готовий до бою.

— Та вже з годину промарудяться напевно. Хлопцям також кортить гаряченького, ось вони й улаштували нам чоловічу розмову. Ви лише подумайте, пляшка віскі на три дні, наш шеф імпотент, не інакше. То буде спирт?

«Зате ваш шеф розуміє, чим загрожує пияцтво в космосі, - подумав Полинов. — То тобі кортить усмак напитися… Це дорого обійдеться твоєму випещеному тілові».

— Гаразд, — сказав він уголос. — Але бізнес є бізнес. Задарма нічого не дається.

— Звісно! Скільки?

— Мені не потрібні гроші. Мені потрібні паролі, мені потрібно знати розташування приміщень, потрібно знати, скільки вас.

Грегорі зблід.

— Це зрада… я…

Він інстинктивно схопився за пістолет. Полинов широко посміхався.

— Як ви вважаєте, любий, навіщо мені ці відомості?

Грегорі підібрався, мов перед стрибком. Він тупо міркував.

— Щоб утекти! — радісно гаркнув він. — Не вийде.

Він схопився й вихопив пістолет.

— Скажи, Грегорі, - Полинов продовжував посміхатися, — може одна неозброєна людина втекти з бази? Ні? Ти чудово знаєш, що ні. То навіщо, по-твоєму, мені ці відомості?

Охоронець не зводив із Полинова очей. Видно було, яких зусиль коштувала йому спроба здогадатися.

— А все дуже просто, — продовжував Полинов. — При грі найкраще знати карти супротивника, так?

— Ще б пак…

— У мене з твоїм шефом своя гра, свій бізнес. Однак він знає мої карти, а я ні. Це мені не подобається. Бізнес є бізнес.

— Ага! Це розумно. — Грегорі знову сів, але пістолет не випустив. — Але мене це не влаштовує. За такі штучки я сам ставив до стінки.

Замість відповіді Полинов нахилився до сейфа, відімкнув його й дістав колбу зі спиртом. Збовтав рідину.

— Ні, док, — Грегорі навіть зітхнув, — не піде.

— Ніхто не дізнається.

Грегорі кивнув. Раптом його обличчя просяяло.

— Віддаси за так! Інакше я розповім, як ти хотів підкупити мене.

— Й отримаєш кулю в чоло. За спирт і за… — психолог позволікав, — за маленьку технічну несправність.

Грегорі погрозливо випнув щелепу. Це він умів робити, це в нього чудово виходило.

— Погрожувати надумав…

Він стиснув литі кулаки й ступив до Полинова.

— Обережніше, нас підслуховують, — тихо сказав той.

Цього разу Грегорі зміркував миттєво… Одним стрибком він долетів до дверей і рвонув їх. На порозі стояв Амін.

Заревівши, Грегорі втягнув його за комір, захряснув двері й кинув на коліна.

— Падло, падло… — розлючено дихав Грегорі. — Підслуховувати… Ну, ти кепсько мене знаєш…

Він копнув Аміна. Але той і не намагався виправдовуватися: він відкрито і з ненавистю дивився на Грегорі. У відповідь на удар, який підкинув би його під стелю, якби він не схопився за ніжку столу, Амін поволі й злісно всміхнувся.

— Я скажу — й тебе…

Грегорі на секунду скам’янів.

— Так, — сказав він загрозливо. — Так. Налякати гадаєш? Я сотнями чавив жовтопиких, ти поповниш список.

Він схопив Аміна за руку й різко вивернув її. Смагляве обличчя Аміна зблідло, він навіть не міг кричати, з горла рвався хрип. Авжеж, Грегорі був майстром своєї справи.

— Не сміти! — крикнув Полинов.