Дмитро Біленкін - Космічний бог

Дівчина зникла безслідно. Заховані в коридорі мікрофони ігнорували його питання. Зайвий щиголь по самолюбству, зайве нагадування про те, що він міцно затиснутий у кігтях. Маленька помста Гюїсманса за опір.

Дивний пацієнт зайшов ще раз. Справа йшла на лад, але марно Полинов чекав його третього приходу. Електрик не з’являвся, й Полинова це стривожило.

Заглянуло ще двоє охоронців. Вони скаржилися на дрібні недуги, трималися насторожено, й Полинов нічого не зміг витягти з їх відвідин.

Нікого з полонених він так і не побачив. Із тими охоронцями, які траплялися Полинову в коридорі, він не зміг перемовитися й словом. Вони відразу підбиралися, їхні ручищі мимоволі тягнулися до зброї. Бідолахи, вони навіть змокали від тяжкого зачудування — чому цьому типові дозволяють розгулювати?

Ймовірно, Гюїсманс стривожився б, дізнавшись, навіщо Полинов так ретельно наводить лад у господарстві лікарні. Але психолог весь час був на виду, він із дійшлою ретельністю витирав пил, розставляв пляшечки з ліками так, щоб нічого не треба було шукати, довго перевіряв налаштування апаратури, коротше, поводився як людина, якій тут працювати й працювати. А те, що в його кишенях зникали деякі медикаменти, цього спостерігач не міг помітити, тому що приміщення було видимим із двох точок, і вже Полинов подбав, щоби потрібної миті його руки не потрапляли в поле зору спостерігача.

І треба було бути фахівцем, щоби зрозуміти, яку цінність становили ампули з міксоналом, декілька жмуточків вати, пляшечка з розчином хлористого срібла й мікрогазоаналізатор. Коли всі ці предмети опинилися в нього, Полинов негайно поставив маленький дослід. Неакуратно розливши при переливанні три краплі нашатирного спирту, він трохи зачекав і пройшов до своєї камери. Там, лежачи ниць на матраці, він крадькома поглянув на аналізатор. Покази приладу невимовно його втішили: база, як він і сподівався, була обладнана типовою схемою вентиляції й очищення повітря.

Полинов аніскільки не сумнівався, що тюремники й не підозрюють про диявольські можливості викраденого ним міксоналу. Інакше ці ліки знаходилися б за сімома замками. Але вони лежали відкрито, їх нічого не варто було взяти. Зайвий доказ загальновідомої істини, що передбачити все неможливо. Нікому й ніде. Помилкою всіх тюремників була недооцінка розуму й знань. Інакше, втім, і бути не могло. Тюремники, хоч ким би вони були, не замислюються, чому з часів фараонів груба, нелюдяна сила часто перемагала, але ще жодного разу не перемогла. Щоправда, якби вони це зрозуміли, на світі давно б не залишилося тюремників.

Тріумфувати, проте, було передчасно. В Полинова тепер була зброя, але скористатися нею він не міг. Система переходів, замків, паролів бази як і раніше залишалася для нього загадкою. Чи є в нього союзники серед ув’язнених, готові на все, він також не знав. А прийти за ним могли будь-якої хвилини. І звісно, Гюїсманс не перебільшував, кажучи, що є способи змусити його стати тим, ким потрібно. Останні досягнення психотехніки були відомі Полинову. Щоправда, після такої операції в людини колишньою залишається лише зовнішність, але врешті-решт їм на лихий випадок міг згодитися й такий Полинов — зі стертою пам’яттю, механічними рухами й посмішкою однорічного немовляти. Досвідчений режисер у них, певна річ, знайдеться; вже сяк-так вони розіграють телепостановку з його участю.

Полинов усе ж устиг продумати, як потрібної миті знешкодити електронного спостерігача в лікарні так, щоби це не викликало підозр. Але скористатися цим планом він не встиг.

Увійшовши якось до їдальні, Полинов уловив слабкий запах конвалій. Притлумивши хвилювання, він пройшовся взад і вперед, намагаючись визначити джерело запаху. Йому вже не накривали на стіл, він сам знімав тарілки з «таці». Це було до речі. Він опустив роздавальник, ухопившись за шарніри, й мовби ненавмисно торкнувся пазу зчленувань. Є! Палець намацав утиснуту туди грудку паперу. Тепер і палець пах конваліями — улюбленими парфумами Кріс.

Мов не було нічого, він доїв обід, хоча кожна хвилина зволікання коштувала йому неймовірних зусиль. Записку він розгорнув лише в лікарні. Для цього довелося пригадати шкільні навички читання шпаргалок під перехресним поглядом учителів.

« Андрію! — Літери квапливо наздоганяли одна одну. — Я жива й здорова. Сиджу разом із сенаторкою (пам’ятаєш?) та іншими дамами. Вони вмовляють змиритися, а я не хочу, це огидно, що нам пропонують. Працювати на заводі, зовсім як раби. Від усіх вимагають участі в операції «Космічний бог» (ти, звісно, знаєш). Але погоджуються не всі, тоді їх відводять, і жах якими вони повертаються. Мене наразі не водили, але я боюся …»