Дмитро Біленкін - Космічний бог

Але навіть не в цьому суть. Ця психологія начисто позбавлена творчих начал. Вона небезпечна лише в поєднанні з непідконтрольною владою, з вами, її батьками, вихователями, охоронцями. А ваш час минув, ви це чудово знаєте. Хіба те, про що ви говорите, це влада? Це шантаж, це відчай. Той, хто послав вас сюди — а вас послали, не робіть здивованих очей, — мислив безглуздо. Хай, мовляв, вони, тобто ви, скручують собі в’язи. Їхній програш нічим мені не загрожує, а успіх… Вони вважають, що ваш успіх урятує їх. Не врятує. Не можна відмінити суперечності між тими, в кого в руках палиця, й тими, на кого ця палиця обрушується. В’язниця ніколи не перемагала прагнення до свободи, тупість не могла загасити творчості, прагнення людини бути людиною ніколи не мирилося з системою, що вбивала людину в людині. Знайдіть мені в історії приклад довговічної тиранії, й я визнаю, що помиляюся. Але ви його не знайдете, цього одного-єдиного прикладу. Й не думайте, що ваш новий електронно-біологічний концтабір буде міцніший від колишніх. Кращого ідеалу, ніж той, який був знайдений Марксом і Леніним, у людства не було й нема. Й мільйони це зрозуміли, ідеал витримав випробування, звідси ваш страх, звідси ваші нескінченні авантюри.

До речі, ваша остання авантюра загрожує не лише вам. Усе таємне рано чи пізно стає явним. Ви зрозуміли, що буде, коли людство дізнається про вашу змову?

Гюїсманс слухав, гордовито посміхаючись. Однак досвідчений софіст уперше не кинувся в атаку, коли Полинов замовк.

— Ви страшенно засмутили мене своїми дурницями, — сказав він після недовгого мовчання. — Але я, слава богу, відхідливий. То ви відмовляєтеся співпрацювати з нами?

Надто прямолінійно, відзначив про себе Полинов. Він поспішає.

— Поки що я не кажу ані так ані ні. — Тепер Полинов розвалився в кріслі, немов його більше ніщо не турбувало. — Ви вражені? Не все ж лише вам дивувати мене… Я звик обдумувати свої вчинки, зараз у мене такої можливості немає. Пам’ятаєте дві попередні розмови? Зваживши все, я тоді змінив своє ухвалене зопалу рішення. Мені й тепер треба все зважити, проаналізувати ваші докази, в них багато серйозного. Скільки часу ви можете мені дати?

Гюїсманс пригладив ріденьке волосся й задумався. Промені сонця, перестрибуючи за вікном із вершини на вершину, вдарили в скляний ковпак. Скло густо потемніло. Засвітилися додаткові лампи, їхнє білясте світло прибрало тіні, втомлене обличчя Гюїсманса зблідло, повіки здригнулися. Він кліпнув, укотре вже потягнувся до коробки з цукерками, вибрав одну, посмоктав, зморщився.

— У вас хворий зуб? — раптом запитав Полинов.

Гюїсманс кивнув. Язиком він перекочував за щокою цукерку. Навпроти Полинова сидів просто стомлений, немолодий чоловік у патріархальній чорній трійці. Звичайний, яких на Землі тисячі.

Закінчивши жувати цукерку, Гюїсманс випростався, губи його стиснулися.

— Багато часу вам не дам. Думайте хутчій. Я хочу, щоб ви були з нами з доброї волі. А не захочете, все одно станете апостолом космічного бога. Але ви вже не будете Полиновим. Ні, зачекайте. Прошу помилуватися.

Гюїсманс натиснув кнопку. Крайній екран на пульті засвітився. Його заповнили ряди гостроносих ракет. Їхні головки самовдоволено лисніли, вони були дуже чистенькі й акуратні, ці ракети. Їх було багато.

— А як вам подобається це?

Гюїсманс перемкнув зображення. За складальним конвеєром стояли люди. Декого Полинов упізнав: це були пасажири «Антіноя». Зліва стояв Бергер, безстрашний вільнодумець Бергер. Одноманітним рухом він уставляв у головки ракет жовті напівпрозорі капсули.

— Решта не кращі, Полинов.

Полинов окинув поглядом кабінет. Якби сюди зібралися всі його друзі, для Гюїсманса тут просто не залишилося б місця, не треба було б і рук бруднити. Але вони далеко, вони нічого не знають. Вони працюють, читають, сміються, кохають і не підозрюють, що їм загрожує. Ми були надто безтурботними, надто мало думали про отруйні поганки, що причаїлися в майбутньому. Надто захоплені собою й своїми клопотами.

— Я подумаю, — сказав він. — Добряче подумаю.

Грегорі відконвоював його назад. Світло спалахнуло, щойно він переступив поріг камери. Кріс там не було.

Життя чомусь не любить одноманітності. Події або нагнітаються так, що в людини перехоплює подих, або раптом без видимої причини все стихає, час тягнеться рівно й одноманітно.

Нікого, здавалося, більше не цікавив Полинов. Він міг виходити з камери, коли йому заманеться, розгулювати, годинами сидіти в лікарні — для змовників він немов перестав існувати. Але Полинов не обманювався. Це всього лише новий прийом. Змордувати людину неробством, тривожним очікуванням, а відтак завдати раптового удару.