Кость Лемешев - Капiтани космосу

— Ось як надовго розлучаться, не те заговорять, — гучним басом сказав Віктор Юрійович. — А проводжати Сергійка будемо всі разом.

За столом запала тиша.

— Не треба, — вже лагідніше заговорив батько, помітивши, як заблищали очі в Ольги Олексіївни і Людмили. — Представник третього покоління Чуєвих, мій син, у космос виходить! Цим пишатися, цьому радіти треба. Він же далі батька полетить.

— Та я, — підвівся за столом Сергій, — та я, тату, все зроблю, щоб… Ну, спасибі тобі, батьку…

— Вірю, синку. На діда рівняйся. Ти з нашого роду капітанів космосу найдальше в майбутнє заглянеш. Заздрю я тобі, Серьожо, здорово заздрю, синку. А ти ніде нас, Землі нашої, не забувай.

— Та це ж, — забринів голос Ольги Олексіївни, — ще років сорок пройде, доки Серьожа повернеться. Може, й не застане нікого з нас живими….

— Застане, — посміхнувся Віктор Юрійович. — Тепер середня тривалість життя на всій Землі до ста двадцяти років піднялася. А коли здорово чекати на повернення Сергія будемо, всі півтораста проживемо. Зате через якісь півстоліття ми Сергія двадцятирічним побачимо. Якраз женити буде пора.

Всі посміхнулися, а Сергій густо почервонів і похапливо сьорбнув відразу півсклянки гарячої кави.

— Ну й жених! — реготала Людмила, дивлячись, як пирхає Сергій. — Тпрусь, котику, не хапай гарячого!

— Я просто надто замислився, — мужньо виходив з смішного становища Сергій. — Як воно за теорією відносності виходить, що космонавт в дорозі два-три роки знаходиться, а на Землі в цей час півстоліття минає? Хоч і читав про це багато, а якось не віриться…

— Ця штука дуже складна, — посміхнувся до дітей Віктор Юрійович. — У світі нема єдиного для всіх тіл, які рухаються, ходу часу. Кожному з них відповідає не лише своя маса і швидкість, а й свій власний хід часу — така елементарна суть теорії відносності. Плазмольоти, що рухаються на великих швидкостях, мають свій власний плин часу. Секунди і години там «подовжуються» тим більше, чим ближче швидкість до світлової. Виходить, що політ на субсвітлових швидкостях — це подорож у часі. І приклад вашого діда це блискуче стверджує. Словом, про все докладніше дізнаєшся в польоті, синку. Там і інститутські знання одержиш.

— І чому це мене в експедицію не беруть? — зітхнула Людмила. — Доки Серьожа повернеться, я і справді такою, як наша бабуся, стану.

— А де це наша бабуся? — похопився Віктор Юрійович. — Чи вже поснідала?

— Вона, мабуть, в дорогу збирається, — озирнулася до дверей Людмила. — Вчора, після твоєї, тату, розповіді, вона мене в свою кімнату покликала і ми вдвох сумували. Бабуся дуже вражена, що нашому дідові Юрію зараз там, в космосі, лише двадцять дев’ятий рік пішов, а їй тут шістдесят сповнилось. Колись вона молодшою за діда Юрія на три роки була. Тепер до своєї приятельки, дружини майора Новикова, виїхати збирається. Обидві ж вони тепер бабусі.

— Так… — протягнув Віктор Юрійович. — Це складніше, ніж мені свої сорок років до двадцяти дев’яти батькових рівняти. Та я вірю, що й ці сумні сюрпризи природи ми подолаємо. Обов’язково переборемо. Як доб’ємося того, щоб всі люди по кілька віків жили, таких невтішних роздумів менше буде. А для цього треба ще рішучіше космос штурмувати, якнайдалі у всесвіт і в майбутнє нашої планети заглядати. Так, капітане?

— Так, батьку! — вийшов з-за столу Сергій. — Завжди так буде. Дайош майбутнє!

Людмила з подивом стежила за Сергієм. Ні, його зараз вона не пізнавала. Де й поділася хлоп’яча неврівноваженість, ще властива її сімнадцятирічному братові. Перед всією родиною Чуєвих стояв наймолодший її представник. І був він у своєму молодечому запалі справді гарний. Навіть Сергійове гучне «Дайош майбутнє!» не викликало посмішки у схильної до гумору Людмили. Він правий, дорогий Серьожка. Майбутнє і належить таким, як він.

— Так ти куди зараз, Сергію? — запитала матд, і в її голосі Людмила теж відчула щось нове, немов мати зверталася до рівні.

— Зараз на Лебедівку. На завод полімерів. Вчора, коли по радіо повідомили, що я введений до складу експедиції, мене поздоровили товариші по заводу. Вони ж мене в комсомол приймали. А тепер хлопці доручення дають: доставити запасні деталі з фторопласту на плазмольот.

— Та сьогодні ж четвер — вихідний, — сказала мати. — Кого ти побачиш на заводі?

— Цей тиждень ми без вихідних. У вівторок теж працювали. Всі комсомольці сьогодні там. Замовлення з плазмодрому ударним оголошено.

— І потім додому? — в запитанні матері були надія і прохання.