Кость Лемешев - Капiтани космосу

— Ні, мамо. Ще треба побувати в академіка Добробаса. Він теж викликав і велів бути в нього надвечір. Та й роботу в лабораторії мені треба передавати.

— Ну, не барися, синку! — прохопилася сумна ніжність в голосі Ольги Олексіївни. — Приїжджай раніше. Один же вечір тобі дома побути залишилося…

В цей день Сергій одержав листа. На конверті — кривулясті слова: «Онуку Юрія Чуєва». Лист був неприємний. «Вельмишановний космонавт! — криво повзли недбалі рядки. — Ви збираєтеся летіти до свого діда, дитинко? Летіть, летіть, туди вам і дорога. Мене ж не візьмуть — у мене батьки не космонавти. А вам, хлопчику, по знайомству все влаштовують. Недарма ж на останніх юнацьких змаганнях з боксу судді перемогу присудили не мені, а вам, онуку Юрія Чуєва. А ви, шановний, гадаєте, що ваша взяла? Та не втішайтеся цією думкою, дитинко! На вас працює ім’я діда, і все. А дід ваш, вірні люди кажуть, накрився в космосі, чого й вам, любимчику публіки, щиро бажаю. Бувайте, шановний!

Ваш партнер Яків Слимак, 9 травня 2024 року».

— Ах, ти ж… — не міг знайти підходящого слова Сергій, нервово жмакаючи листа. — Навмисне ж, щоб настрій зіпсувати, ти написав мені отак, Якове. Так от який ти, партнер по боксу!

Розгублено посміхаючись, Сергій вийшов на широку веранду і глянув униз. Картина травневого ранку була такою сонячною і радісною, а згадка про близький політ такою принадною і цілющою, що Сергій мимохіть оглянувся: чи не бачив хто його збентеження? «Уламок минулого!» — згадав він слова, якими картали товариші Якова в Палаці спорту. Та це не полегшило гіркоти образи. Прикро і боляче було по-справжньому: невже й інші вважають його лише нащадком Юрія Чуєва, нездатним на самостійний подвиг?

Зітхнувши, направився до ліфта. Прозора, органічного скла кабіна, підвішена на капроновому канаті, швидко спустила юнака з 16 поверху у вестибюль будинку. Будинок був колись гордістю всього міста, адже будувався першим з збірних пластмасових конструкцій.

Це було ще тоді, коли дід Юрій був ось таким, як Сергій, юним. А тепер обабіч мармурових берегів повноводої і широкої ріки підіймалися десятки і сотні ще кращих, ще красивіших будинків-палаців. По річці курсували глісери-амфібії, які здавна увійшли в повсякденний побут городян. Тепер ось з цієї пристані водами місцевих річок, потім Волгою, Каспійським морем, каналами Каспій — Тобол, Томськ — Красноярськ і нарешті водами Ангари любителі водного спорту пливли швидкохідними атомоходами до Братська, в озеро Байкал.

Сергій підійшов до пристані і, озирнувшись, знову замилувався своїм будинком: він, як велетенський світлий кристал, сяяв на сонці прозорим фасадом. Он у третьому під’їзді хтось підіймається ліфтом з кошиком квітів, і, вони, тисячі разів відбиті в гранях будови, запалюють поверх за поверхом багатокольоровою летючою вгору райдугою.

Юнак перевів погляд на величезну афішу, яка сповіщала, що сьогодні відбудеться велике гуляння молоді міста і навколишніх районів з проведенням змагань яхтсменів і майстрів-аквалангістів, згадав, що друзі запрошували його на цей традиційний щонедільний виїзд городян на «велику воду», та в турботах наступного відльоту забув про це. З легким смутком він уявив, яким цікавим і веселим буде сьогоднішній відпочинок. Однак треба було поспішати на завод, і хлопець вмить опинився на глісері. Сівши на низьке крісло біля борту поряд з якоюсь білявою дівчиною, юнак відсутнім поглядом проводжав павільйони і альтанки набережної. Та ось глісер птахом розвернувся на злитті двох річок. Хитнувшись від відцентрової сили, Сергій оглянувся і помітив на собі уважний погляд блакитних очей сусідки.

— Вибачте, — просто і довірливо сказала дівчина, — ви не Сергій Чуєв?

— Так, — зніяковів Сергій, — А що? Я забув запропонувати вам це перше від борта місце? Ви образились?

— Ні, — посміхнулася дівчина. — Чому це всі неуважні супутники повинні бути Сергіями Чуєвими?

Сергій знітився ще більше і не знав, що сказати веселій сусідці.

— А я сьогодні побачила ваш знімок в «Комсомольской правде». Там ви так дивитесь в небо, немов на Землі вже нема нічого, вартого уваги майбутнього космонавта.

— Та то фотограф намудрив. Якусь точку шукав, так що я весь закам’янів.

— В молодіжних газетах писали про подвиги вашого робота Мишка, але одне місце мені здалося неясним: чому при врятуванні дівчинки, яка заблудилася в одеських катакомбах, не могли використати службових собак? Адже в печерах слід, напевне, зберігається дуже довго?