Кость Лемешев - Капiтани космосу

Там, біля котловану, Сергій дав своєму роботу «понюхати» старі іграшки дівчинки і настроїв на пошук. А коли через три години пошуків у радіотелефоні Сергія пролунав слабкий голос дівчинки, люди, не приховуючи сліз, кинулися з прожекторами назустріч.

Того ж дня Сергій виїхав до Білгорода-Дністровського, щоб зустрітися з Петею Івановим. Новий друг, учень школи першого ступеня, був пристрасним любителем свого краю і познайомив Сергія з рибалками Дністровського лиману, з пляжами Бугаза, з виноградниками Шабо, а головне — з таємничими руїнами стародавньої Акерманської фортеці. Два дні Сергій з Петром лазили по баштах і підземеллях фортеці. Петя невтомно розповідав, що фортеця мала 75 назв, що її з боями брали Суворов і Кутузов, що вона стала історичним пам’ятником білокам’яного міста.

Дружба юнаків ще більше зміцніла після повернення робота Мишка з мандрівки на Плутон у керованому плазмольоті. Це було лише півроку тому. Петро допоміг тоді Сергієві вдосконалити телепередавач робота, і весь світ міг з допомогою Мишка оглядати далеку планету. Скільки було радості, коли після карантину на станції біохімічного захисту Мишка, нарешті, повернули їм.

З того часу друзі і полюбили астрономію та космонавтику. Назавжди…

— Ви, юначе, в який бік? — вивело Сергія з задуми запитання літньої жінки. — Не на площу Гагаріна?

Сергій оглянувся і помітив, що він вже прийшов на заводську пристань.

— Ні, я трохи далі, а супутником можу бути. Вертольоти є?

— Тільки що останній відлетів. Залишилися два глісери. Один якраз за маршрутом «Завод — парк».

— Ну, то сідайте. Хвилину зачекаємо на попутників і рушимо.

Сергій зійшов на глісер і сів за кермо. Вже здавна весь міський транспорт перейшов на повне самообслуговування пасажирів. В місті не залишилося жодного трамвая або тролейбуса. Перші незручні були своїми коліями і шумом, другі, прив’язані до лінії тролеїв, стали невигідними. Їх замінили ось такі глісери-амфібії та портативні вертольоти. Для них були відведені місця на пристанях, площах, дорожніх станціях.

Всі городяни володіли технікою водіння міського транспорту. І якщо кому треба було кудись їхати, пливти чи летіти, той приходив на найближчу стоянку, сідав за кермо, брав з собою попутників і відправлявся в дорогу. Підійде твоя зупинка — передай кермо іншому і йди в своїх справах.

Як правило, за кермо здебільшого сідали юнаки і дівчата — це була їх додаткова громадська професія. Сергій, як і всі його однолітки, вже досконало володів нею.

— Ну, рушаймо! — почув він чийсь голос ззаду і озирнувся. В кріслах глісера вже сиділо близько десятка людей. Сергій включив мотор, що працював на воді від акумуляторів, і повів глісер рікою. Біля мосту в обидва боки на міські дороги виходили похилі бетонні укоси. Сергій звернув праворуч. Глісер-амфібія поволі вибрався на сушу і покотився далі на колесах. Тільки-но водяний гвинт виглянув з води, фотоелементний прилад автоматично переключив мотор на приймання високочастотного струму з підземних кабелів і на зарядку акумуляторів.

Час від часу гальмуючи амфібію, щоб висадити або прийняти пасажирів, Сергій на одній з зупинок відчув, що хтось вперто дивиться йому в спину. Це відчуття чужого погляду було чомусь неприємним, і Сергій вирішив не озиратися. Амфібія безшумно котилася вулицями міста. Вже почалися кипарисові і каштанові алеї парку. Однією з них амфібія дісталася широкого каналу, знову попливла водою і скоро вийшла на гладінь Комсомольського озера.

На пристані «Молодіжна» Сергій причалив до мармурового пірса, вимкнув мотор і піднявся з-за керма. Це був кінець маршруту амфібії і треба було комусь передати її для зворотного рейсу.

— Я поведу! — почулося з групи пасажирів, що виходили, і аж тепер Сергій помітив, що це був Яків Слимак. — Чого ж це космонавти старих знайомих не помічають?

Сергій подивився просто в лице Якова і мовчки зійшов на берег.

— Та скажи хоч слово на прощання! — посміхався Яків. — У відповідь на моє послання.

— Його тобі скаже Сашко, — кинув через плече Сергій, крокуючи до обсерваторії. — А я на твого листа відповідати не збираюся. Сам колись зрозумієш, чого він вартий.

Сергієві було прикро. Адже він і сам винен в тому, що його товариш дійшов до вчинку, який межував з підлотою. Хіба раніше він не помічав: Яків занадто захоплюється самозабезпеченням, все менше і менше віддаючись загальній справі, праці, турботам, думкам. Хіба він не сміявся разом з іншими над запевненням Якова, що можливості і здібності в нього малі, а потреби великі? І ось на гіркому досвіді Сергій має переконатися, що й тепер боротьба з старим не припиняється, що й тепер не всі ще однаково йдуть вперед. Добре, що він розповів про все Сашкові. Товариші виправлять і заскоки Якова, і його, Сергієву, помилку…