Володимир Обручов - Плутонія

Плутон, якого більше не заступали хмари, і гарячий вітер, що дув з вулкана, швидко висушили одяг мандрівників, які одягнулися і спостерігали за вулканом, вичікуючи, коли настане можливість піти. Кінець довгого язика лави вже зник за гребенем схилу, очевидно спускаючись у долину колишнього озера біля західного підніжжя Воркуна. Нові порції лави, що піднімалися з кратера, текли почасти цим шляхом, а почасти далі на північ і, певне, утворили другий потік, який спадав на північний або північно-західний схил; в останньому разі він повинен був текти в бік спостережників. Але з-за нагромаджень лави поблизу вони не могли бачити, яким напрямом тече цей потік.

Кількість брудної води в обох руслах, особливо в лівому, помітно поменшала, і в них уже не мчав шалений потік, а текла невелика брудна річка, через яку можна було рискнути перейти вбрід.

Так минуло півгодини. Виверження тривало спокійним темпом, і вибухи в кратері були тільки зрідка й слабкі. Але ось вище на схилі, над тим місцем, де сиділи спостережники, почулися глухий шум і шарудіння, яке нагадувало звуки, що бувають на великій ріці під час сильного льодоходу. З цього боку здіймався гребінь з величезних брил лави, очевидно фронт старого потоку, що зупинився на цьому місці.

— Мабуть, пора йти, — сказав Каштанов, підводячись, — лава вже недалеко.

Всі попрямували схилом униз, до місця своєї ночівлі на березі струмка, час від часу обертаючись і озираючись назад, туди, де шум чимраз ставав сильніший. Там, над гребенем старого потоку, вже з’явився фронт нового; але він зовсім не являв собою стіну вогненно-червоної лави, як малювали собі три спостережники, крім Каштанова, який був знайомий з цими явищами. Цей фронт мав вигляд чорного валу з брил різної величини, що посувався вперед під впливом якоїсь невидимої, але страшенної сили.

Брили повільно повзли, насуваючись одна на одну з тріском і скрипом. Одні скочувалися з гребеня вниз, а на місці їх з’являлися нові; інші котилися досить далеко вниз схилом і, натрапляючи на нерівності поверхні старого потоку або брили, з гуркотом вдарялися в них і розбивались. З проміжків між брилами валу раз у раз вихоплювалися струмини та клуби білої пари, подекуди звивалися сині вогники або з’являлися вогненні цятки, наче окремі вуглинки, які ще жевріють у згасаючому, вкритому попелом вогнищі. Але це вогнище рухалося вперед, наче величезне повзуче страхіття під хитким панциром з чорних лусок, що повзло і зригало пекучий подих і отруйні випари.

Тікаючи від брил, що котилися схилом, мандрівники відбігли до русла правої вершини струмка, трохи вище від місця своєї ночівлі; воно являло собою нерівно-горбкувату поверхню, по якій стікали брудні струмочки. Не довго думаючи, мандрівники сміливо пішли вперед, але вже на другому кроці загрузли по коліно у в’язкій грязі. Почулися вигуки невдоволення.

— О, чорт! Ускочили! Ноги витягти не можна, така в’язка трясовина! Наче тісто!

Громеко, який ішов трохи ззаду від інших і загруз не так глибоко, витяг, нарешті, свої ноги з чобіт, залишивши останні в грязюці, а потім з берега русла, ставши на тверду брилу, ледве витяг і чоботи. Інші троє стояли в безпорадному стані і не могли поворухнутися ні вперед, ні назад, наче мухи на липкому папері.

А тимчасом фронт лавового потоку неухильно рухався вперед, і до нього залишалося не більше як двісті метрів угору по схилу. Становище загрузлих ставало трагічним: поблизу не було ні колоди, ні дошки, ні навіть жердини, щоб покласти її на грязь і допомогти товаришам звільнити ноги.

Але Громеко не розгубився. Він швидко накидав кілька плоских грудок лави від берега річки в напрямі до Папочкіна, як найлегшого. Потім скинув з себе мішок з речами, рушницю і верхній одяг, засукав штани вище колін і, діставшись по лаві до зоолога, допоміг йому звільнитися від вантажу; а потім, взявши його під руки, полегеньку витяг з грязі. На Папочкіні були не чоботи, а шнуровані черевики, які не могли злізти з ніг, а тому не залишились в грязі. Далі спільно зробили другу доріжку з плит до Макшеєва і вдвох витягли його, але без чобіт. Каштанова — вищого за всіх і найважчого — витягли втрьох, теж без чобіт.

Тим часом фронт лавового потоку насувався дедалі ближче і вже обпікав мандрівників своїм гарячим подихом. Тим-то ніколи було викопувати глибоко загрузлих чобіт, а доводилося швидше тікати від лави.

Зібравши своє майно, безталанні дослідники побігли понад руслом униз шукати більш надійного місця. Але всюди була та ж зрадлива сіра грязь, в яку вже не рискували лізти.