Володимир Обручов - Плутонія

— Ех, — пожалкував Папочкін, — чайку б напитися! Спека нестерпна!

— Спека жахлива, а дров немає! Хіба збігати й поставити чайник на свіжу лаву? — пожартував Макшеєв. — Там він швидко закипить!

— А вода в нас є?

— Води залишилося ще чимало, — сказав Громеко, оглянувши бляшанку.

— Ну, що ж, давайте хоч так підживимося, якщо чаю не буде. Їсти хочеться страшенно!

Всі посідали кружка, дістали в’ялену рибу та галети і з апетитом пообідали, запиваючи врдою.

— Ми сьогодні вранці зробили велику помилку, за яку тепер і розплачуємося, — сказав Каштанов.

— А саме?

— Тікаючи від грязьового потоку, що наближався, нам треба було б одразу перейти через струмок на той берег, а не лізти нагору. Ми тепер були б уже на березі моря і не тікали б від лави та грязі.

— Правда, з того берега шлях до моря був вільний.

— Ну, не зовсім! Адже долиною промчав подвійний грязьовий потік і, очевидно, всю її залив.

— І захопив би і нас у цій долині!

— Але ми могли б піднятися нагору, на Чорну пустиню, і йти до моря горою.

— Так, схибили! Спохвату хто ж міг передбачити всі наслідки. Тоді здавалося найправильнішим — швидко піднятися вище, щоб втекти від потоку.

— Ні, коли б на нашому місці були люди, добре знайомі з діючими вулканами, вони б краще розміркували, в який бік треба кинутися!

— А я думаю, — зазначив Папочкін, — що ми зробили велику помилку вже вчора, коли залишилися ночувати біля підніжжя вулкана. Адже вже тоді були ознаки, що виверження почалося.

— Але ж ми залишилися, щоб побачити це виверження!

— От і побачили! Я принаймні задоволений на все життя і далі триматимуся далі від цих неспокійних гір. Сатані я пожертвував свою рушницю, а Воркунові…

— Воркунові ми з Макшеєвим пожертвували свої чоботи, а це далеко дошкульніше. У вас чоботи на ногах, а ви бурчите! Нам же доведеться босоніж топати до моря по розжареному камінню Чорної пустині.

— Ваша правда, в мене краще становище і я мушу замовкнути.

— Що ж нам тепер робити?

— Що робити? Тільки й залишається лягти спати, якщо можна за’снути на цьому твердому, нерівному камінні.

— Спробуємо. Але по черзі одному з нас доведеться вартувати, щоб стежити за вулканом. Він може встругнути ще яку-небудь штуку.

— Скільки ж будемо спати?

— А скільки дозволить Воркун.

— Це максимум. А мінімум — поки не підсохне грязь у руслі так, що можна буде перейти через нього.

Так і зробили: троє абияк задрімали на брилах лави, четвертий не спав, стежачи за станом вулкана і висиханням грязі. Незважаючи на жар від потоків лави та на припікання Плутона, грязь висихала повільно, і тільки годин через шість вона стала прохідною.

Зібравши пожитки, мандрівники попрямували до русла і один за одним, по черзі, перейшли без пригод через грязь. Потім полізли розколиною, деручись з брили на брилу, з уступу на уступ, підсаджуючи один одного, і через півгодини вибралися на поверхню Чорної пустині. Там вони були вже в безпеці і могли зітхнути вільно.

Папочкін став лицем до вулкана, зняв шляпу, вклонився і промовив:

— Прощай назавжди, старий Воркуне! Спасибі за твоє частування і увагу до нас.

Всі посміхнулися. Каштанов вигукнув:

— Ех, коли б мені чоботи, не пішов би я зараз звідси!

— А що б ви робили тут?

— Чорною пустинею можна пройти далі на південь і подивитися, що є за вулканом.

— Та ж пустиня! Це видно і звідси.

— Крім чобіт, у нас не вистачає і харчів, — зауважив Макшеєв.

— І майже немає води! — додав Громеко, струсонувши бляшанку.

— Ваша правда! Треба поспішати до моря. Але це чорне каміння пустині, страшенно розжарене. У мене таке почуття, ніби я стою на гарячій плиті. А товсті шкарпетки за час біганини по лаві майже порвалися.

— Доведеться розідрати наші сорочки і обмотати ними ноги, — запропонував Макшеєв. — Іти босоніж зовсім неможливо.

Під час цієї розмови і він, і Каштанов увесь час пританцьовували, піднімаючи навперемінку то одну ногу, то другу, щоб дати їм охолонути. Тепер вони зняли з себе сорочки, обгорнули ними ноги, обв’язали їх ремінцями від рушниць і, востаннє глянувши на оповитий чорними хмарами вулкан, бадьоро пішли пустинею на північ. Іти було легко: поверхня пустині була зовсім гладенька, являючи собою подекуди голу масу зелено-чорної стародавньої лави, вигладжену вітрами, а подекуди вкриту дрібними уламками. Як і в пустині навколо вулкана Сатани, тут теж не було ознак будь-якої рослинності. Чорна рівнина простягалась до горизонту. Вгорі чисте небо і в зеніті червонуватий Плутон, що заливав цю рівнину своїм промінням. Воно відбивалося від гладенької поверхні і мигтіло мільйонами зеленуватих вогників. Мандрівникам доводилося заплющувати або примружувати очі, щоб не стомлювати їх цією масою світла і блиску.