Володимир Обручов - Плутонія

Вони пішли на північний схід, щоб вийти в пониззя струмка, де тільки й можна було знайти зручне місце для спуску з височини. Через три години наблизилися до краю кручі і почали шукати відповідну розколину. Долина, яка ще напередодні являла собою зелений оазис, тепер була зовсім спустошена грязьовим потоком; дерева були повалені, кущі повиривані й занесені потоком, галявини вкриті гряззю. Тільки де-не-де біля підніжжя кручі уціліли клаптики зелені. Побачивши цю сумну картину спустошення, мандрівники згадали, що по дорозі назад вони збиралися пополювати на ігуанодонів у пониззі долини.

— Вони, мабуть, втекли до моря!

— Або загинули в грязі.

Останнє припущення справдилося. Трохи далі мандрівники звернули увагу на те, що над долиною кружляли птеродактилі, ніби вороння над падлом. Підійшовши ближче, вони побачили, що на дні долини відбувається кривавий бенкет. Із грязі великими горбами виступали трупи кількох ігуанодонів, на яких усілися десятки летючих ящерів. Вони рвали своїми зубатими дзьобами м’ясо і нутрощі, сварилися й билися, проганяючи один одного, злітали вгору і знову сідали. Вереск і квакання не припинялися ні на хвилину.

— Ось і наша дичина! — сказав Громеко, побачивши цю огидну картину. — Що ми тепер робитимемо?

— Ми можемо підстрелити птеродактиля, — запропонував Макшеєв.

— Після того, як вони наїлися падла? Щиро дякую!

— Але ж ми вже їли їх.

— Не знаючи, що вони живляться і падлом. Та і їли тільки тому, що іншого м’яса не було, коли нас пограбували мурахи.

— Але тепер у нас теж немає м’яса.

— Є в’ялена риба в човнах, та й свіжої наловимо в гирлі річки.

— Ви забуваєте, що річки вже немає, — сказав Каштанов. — Та і вся затока моря, мабуть, переповнена гряззю, яку приніс потік. Отже, риба або подохла, або пішла далі в море.

— Боюсь, що в нас і прісної води не буде, — зазначив Громеко.

— Вірно, адже річки немає.

— А я боюся, чи не загинули всі наші речі, сховані в хащі. Вони лежали недалеко від річки і невисоко над її рівнем. Якщо грязьовий потік був такий же навальний у гирлі долини, Як і вище, він міг все понести в море, або, в кращому разі, залити гряззю.

Це припущення Макшеєва дуже збентежило всіх і, забувши про птеродактилів, вони поспішили далі. Проте Папочкін все-таки встиг сфотографувати цей бенкет птеродактилів.

Недалеко від гирла долини знайшовся крутий і вузький яр, яким пощастило спуститися вниз. Усім хотілося бігти, щоб швидше дістатися до моря. Та ба. Грязь, розлита скрізь, хоч і нетовстим шаром, ще недосить засохла, і ноги загрузали або прилипали на кожному кроці. Вже здалека було видно, що грязьовий потік і в гирлі попрацював добре. Річка в пониззі протікала вузьким коридором між стінами хвощів і папороті. Тепер там була прокладена широка просіка, а повалені дерева занесло гряззю. Але й поза цією смугою, по якій пронеслася основна маса води, потік попрацював: увесь ліс у гирлі долини був затоплений брудною водою, що скрізь залишила після себе товстий шар грязі.

Загрузаючи в цій грязі, мандрівники, нарешті, дісталися до берега затоки і ахнули. Замість чистої голубої води, вони побачили бурі помиї, на поверхні яких плавало листя, гілки, сушняк, кущі й цілі стовбури, викинуті потоком у море. Макшеєв і Громеко побігли до хащі, де були сховані човни і речі, майже впевнені, що все знесло, бо сліди спустошення видно було скрізь. Навіть пляж поблизу гирла річки був укритий шаром грязі.

— Ура! — почувся їх вигук з лісу. — Все ціле, йдіть на допомогу…

Речі уціліли завдяки тому, що були складені в човни, а останні прикриті наметом і плотом і, крім того, міцно прив’язані до дерев. Всі зітхнули з полегшенням і почали відкопувати човни та перетягувати їх і речі на берег моря, де, далі від гирла річки, знайшлася місцинка, не вкрита гряззю. Але тому що річка висохла, доводилося забиратися з цього куточка, який напередодні так зачарував усіх. Пливти далі на захід було ризиковано, бо в цю сторону південний берег моря являв собою голі скелі столової височини — Чорної пустині, і не було надії знайти прісну воду.

— Не маючи запасу води, ми не можемо їхати на захід, тоді як на сході нам відоме джерело, біля якого ми ночували, — закінчив Громеко обговорення питання, куди пливти.

Через годину мандрівники вже пливли затокою, що перетворилась на брудну калюжу. Вони обігнули мис і повернули на схід, понад одноманітним низьким берегом з високою стіною лісу. Всі посилено гребли, щоб швидше дістатися до прісної води, де можна було б, нарешті, відпочити й виспатися після важкої праці і хвилювань протягом останніх двох днів.