Володимир Обручов - Плутонія

— Хто зна! Якщо мамонти і носороги, близькі родичі яких тепер живуть там, на поверхні землі, тільки в теплому кліматі, можуть жити тут у північних лісах і тундрах, то чому не може бути і мавпи, яка пристосувалася до цього клімату?

— Може і ваша правда. Треба покликати сюди зоолога і геолога, вони краще розміркують.

— Ловіть собі рибу, а я поїду за ними.

Громеко поплив до місця стоянки і привіз товаришів.

— Це величезна мавпа! — зробив припущення геолог.

— А я гадаю, що швидше мавпоподібна людина, — сказав зоолог. — Дивіться, вона йшла тільки ногами, не спираючись на руки. Мавпа, спускаючись досить круто до води, мабуть, стала б і на руки, але слідів рук не видно.

Уважний огляд місцевості виявив на обох берегах стежечку, а в річці неглибокий брід. На стежці сліди видно було менш ясно, але з віддалі між ними можна було зробити висновок, що суб’єкт був на зріст не менш як сто вісімдесят сантиметрів.

— Що ж ви виявили? — запитав Макшеєв, коли вони підійшли до нього.

Поки товариші вивчали сліди, він і Громеко стали знову ловити рибу.

— Найпевніше, що сліди залишила мавпоподібна людина, яка йшла добре пробитою стежкою до відомого їй неглибокого броду через річку, — сказав Каштанов.

— Отже, сюди в Плутонію раніше за нас забралися якісь люди?

— І, до того ще, ходять босоніж, хоч уже падає сніг! Переходять спокійнісінько вбрід через крижану воду! — вигукнув ботанік.

— Чи не які-небудь дикуни? Недарма в них форма ноги майже не відрізняється від мавпячої.

— Не хотілося б зустрітися з ними! Вони, мабуть, людоїди.

— Ну, мурахи нас не подолали, хоч перешкодили нашій роботі, а з дикунами ми б так-сяк упоралися.

Тепер доводилося особливо пильнувати, щоб не зазнати нападу зненацька. Під час відпочинку по черзі вартували, і весь наступний день пильно дивилися по сторонах.

Але ще через день плавання припинилося. З півночі налетіла затяжна хуртовина, річка замерзла і навіть вкрилася шаром снігу сантиметрів на п’ятнадцять.

Щоб не залишати човнів і не тягти майно на собі, вирішили зробити полозки, поставити на них човни з речами і, притримуючись русла річки, де не заважали ні кущі, ні дерева, тягти їх за собою по снігу. Але йти без лиж свіжим пухким снігом і тягти за собою важкі сани було не легко. Тим-то за день проходили тільки кілометрів 12–15. Плутон більше не показувався з-за густої пелени хмар, і температура падала до п’яти і навіть десяти градусів нижче нуля. В тонкому наметі і тонкому одязі було дуже холодно, і тому під час відпочинку по черзі вартували, щоб підтримувати вогонь біля входу в намет. У боротьбі з холодом і снігом зовсім забули про первісних людей. А проте більше й не натрапляли на їх сліди. Все живе, як видно, відкочувало на південь, і рідкі ліси білим саваном обгорнула зимова тиша.

Тільки на восьмий день після початку подорожування на санях поріділий ліс закінчився,\ на північному горизонті з’явилися білі ували — кінець льодів, а на фоні їх ледве можна було розглядіти темну точку — юрту на горбі, який майже зливався з рівниною тундри.

Залишився ще десяток кілометрів важкого шляху, а потім — побачення з товаришами і відпочинок у теплій юрті після багатьох тижнів мандрування. Через три години вони були тільки за кілометр від неї і кожної хвилини чекали, що почують гавкіт собак, що з юрти вибіжать люди і кинуться їм назустріч з нартами і лижами. Але нікого не було видно, ніхто не гавкав, і юрта, наполовину заметена снігом, самотньо чорніла на вершечку горба, ніби її залишили мешканці. У мандрівників поставали тривожні запитання, якими вони зверталися один до одного.

— Невже вони сплять цілісінькі дні?

— Чому ж не видно і не чути собак?

— Чи не трапилося що-небудь погане?

Напружуючи всі сили, мандрівники прискорили свій рух по глибокому й пухкому снігу рівнини, в якому нога загрузала майже по коліно.

Ось горб уже зовсім близько, але на ньому, як і раніше, все було тихо й порожньо. Біля його підніжжя мандрівники зупинилися і в один голос закричали:

— Ей-ей, Боровий, Іголкін! Вставайте, зустрічайте!

Повторили поклик ще й ще раз, але відповіддю була та ж гробова тиша. Мандрівники не на жарт стривожилися.

— Якщо наші товариші не померли, то їх мовчання можна пояснити тільки тим, що вони поїхали куди-небудь на нартах полювати на великого звіра, — сказав Макшеєв. — Тим більше, що нема й собак.

— Але ми вже цілий тиждень не бачили жодної дичини, — відказав Папочкін.